Вікторія, Черкаська обл., 08.06.22

Щиро дякую організації за надану допомогу. Війна час від часу викликає емоції і бажання писати. Часто думки спонтанні і не зв'язані, блукають так би мовити. Спробую описати останні дні і внутрішній стан.

Про дітей, вагітність, і живого тата.

Коли спілкуєшся з дівчатами, жінками, які вже мають дітей - по тихому заздриш білою заздрістю звісно, бо це щастя. Люди будуть собі плани, як чоловікові сказати, як потім вдвох гуляти, перетворюючись на колобка, як готуватись до пологів разом. Але клята війна забрала в нас це таке тепле 'разом'.

Наша молода сім'я - таке дороге 'МИ' до війни планували, що після одруження кілька років поживемо для себе, зберемо грошей на авто (напозичаємось звісно трохи, бо ж в Україні чесно не заробиш багато грошей), бо ж на жаль в Україні освітянам (та і не лише освітянам, а і багатьом іншим) назбирать малореально, оскільки , щоб там не говорили про престижність професії, шану і повагу - це найнезахищеніша група серед робітників. У нас чомусь якщо обмежувати - то лише вчителів. Не чиновників, не управлінців, а саме вчителів. Назбирать можна будучи бандитом, вбивцею чи 'разводілою і кидалом', але це не вихід. Перепрошую, але то про наболіле.

Повернусь до сім'ї - так от всі плани зруйнувала (сука)-війна...

Як же хочеться мати сина... Сина, що як дві краплі води буде схожим на батька... А чоловік переживає, як же я буду сама потім піднімати сина, у випадку чого... Пишу все це і плачу, не можу стримати сліз. Боляче до крику від того скільки дітей лишилось без батьків. Скільки батьків втратили діточок - ненароджених, немовлят, підлітків юнаків і дівчат і вже дорослих дітей. Статистику реальних втрат нам не оголошують... І як же хочеться в цей страшний і нелегкий час сина чи доньку і повну родину, і батька дитини вдома...ЖИВОГО! Скільки родин вже втратило рідних і скільки ще втратить... невимовний біль за всіх українців та українок... за всіх захисників і захисниць... медиків і цивільних... за всіх полонених, яких утримують в страшних умовах і муках... Полонені, бідні наші полонені. Їхні очі неможливо забути... кожного дня листаю канал в Telegram 'Опознай хохла по чубу' (так, ці тварюки росіяни назвали так групу з полоненими), вже знайшла двох особисто знайомих людей... біль, співчуття, злість і ненависть до росіян...

Чоловік в ТРО. Очікування. Очікування чогось страшного. Сиджу і чекаю - прийде чи ні. Так, ми в спокійному місті, так. Але всі речі чоловіка, і побратимів в рюкзаках. Повна готовність. І може так статися, що одного разу чоловік подзвонить і скаже: 'Киця, ми поїхали'. Сиджу і кожного дня боюсь отримати подібний меседж. Така вона - жіноча доля...

Вікторія, [...].