Stories

Місяць болю,страждань,сліз,віри,ненависті,сподівань. Місяць таких емоцій,які ми навіть подумати не могли,що можемо відчувати.Місяць,який показав,які ми сильні та незламні.Такою болючою ціною,але ми дізналися про правду.Місяць,який розділив наше життя на до та після.
25 березня о 12:20 я відпочивала після закінчення уроків ,я лежала біля вікна.Раптом мій будинок почав тремтіти,в цей момент я почула звук літака.Я дуже злякалася,адже звук був потужним.Швидко відкривши занавіси,у вікні побачила,що над нашим гаражем пролетів літак в сторону Вінниці.Це був шок.Зі мною в будинку були менші брат та сестра.Я настільки була налякана,що навіть не змогла розблокувати телефон,щоб повідомити мамі. Мене просто поборола паніка.Перед очима промайнув сон.В секунді я згадала, що мені снилася подібна ситуація і такий самий літак. Потім близько 16-ї години вечора я була в школі ,односельчани повідомили,що чули і навіть бачили ,як дві крилаті ракети летіли дуже низько в бік міста Вінниця. Поки ми з мамою дійшли додому,подзвонив чоловік маминої сестри і сказав,що в них у Вінниці впали та вибухнули дві ракети так,що в нього двері балкону відкрилися.Росіяни цілилися по Вінниці шістьма ракетами.Деякі ракети збила ППО,а інші влучили в інфраструктуру міста.
Сьогоднішня ніч була доволі насторожуючою.Саме в ніч 27 березня з 21:45- по 22:25 над нами(над Вінницькою областю)пролетіло 11 ворожих крилатих ракет. Це було нереально страшно. Російські військові поставили рекорд,вони запустили на територію України 70 крилатих ракет поспіль. ППО(протиповітряна оборона) збилВсе почалося у четверг (24.02.2022)Саме на передодні ми спланували поїздку до лікарні.Вранці я прокинулася від слів "Почалася війна!Нікуди не поїдемо,бо небезпечно". Це моторошні слова,адже я і ніколи не замислювалася над тим, як це жити під час війни. На перший день нас всіх трусило від слова "Війна", всі дуже нервували і я також. Часто повідомляли"Увага!Повітряна тривога!Негайно заховатися в укриття!!!" .Батьки тримали себе в руках,новини не повідомляли брату,бо він бере інформацію близько до серця. Знаючи наслідки війни ,ми зібрали самі необхідні речі та документи,зарядили всі телефони... Коли вперше повідомили повітряну тривогу,ми спокійно одягнулися,взяли речі і спустилися в укриття.Знову почало трусити. Дали відбій тривоги. На дворі було тихо.Ми зайшли назад в будинок. Наступного дня о 05 ранку знову була повітряна тривога.Тоді ми ще спали,але мамині тихі слова"Дівчата вставайте!Повітряна тривога!" нас із сестрою швидко підняли.Ми знову ж спокійно,але з хвилюваннями одягнулися і спустилися в погріб. В нас у с. [...] було все спокійно,а от такі міста як Київ,Харків,Суми,Херсон, Миколаїв постраждали найбільше. Люди масово почали тікати з великих міст в села та закордон. Новини були невтішні. Багато чоловіків забирали на війну. Більшість йшли добровільно,в тому числі і мій тато.Ми дуже хвилювалися за нього,але він наполіг із словами "я піду добровільно,я не можу дивитися як ворог нищить мою Батьківщину!".Як тато з нами прощався ,я не могла стримати сльози.
Щоб не думати про дану ситуацію,я малювала ,робила уроки,дивилася фільми,але біль за Україну не згасає. Коли був мир в країні ,я завжди могла вийти на прогулянку,спокійно відпочити,вигулюючи собаку. Оскільки ввели військовий стан та комендантську годину 22:00-06.00,вже нікому не можна було ходити по вулицях.Після 18.00,як тільки ставало темніти,люди закривали вікна хто чим міг,хтось заклеював шпалерами,хтось закривав штори і жалюзі,інші затулювалися рушниками,і старалися не вмикати світло без потреби.
Ворожі сили ставили світло відображаючі мітки ,які добре видно з висоти .У [...] теж були росіяни ,які ставили мітки по селі та на залізній дорозі. Також українців повідомили,що російські боєприпаси більшість знищено.Так як РФ послаблилась , чеченський народ прийшов їй на допомогу,вбиваючи мирний народ України,не зважаючи на стать та вік.
Над нашим селом пролітало чимало літаків-винищувачів(истребитель).Одним із найвідоміших українських літаків став -пілот МІГ-29 під назвою "Привид Києва". На сьогоднішній день станом на 3 березня збив 30 літаків окупантів. Через страшні події в Україні,нам відмінили ДПА(державна підсумкова атестація).Набридло сидіти в дома ,почала виходити на двір хочаб на пів години. Ми спілкуємося з друзями, підтримуємо один одного морально.Знаєте, як це приємно, коли тяжко на душі ,а подруга запитала:"Як ти?Все добре?","Яка в вас ситуація?Вам є де сховатися?".
Україну підтримують майже всі країни ЄС та світу. Люди виходять на мітинги з українськими прапорами,співають гімн України навіть іноземці. Про Путіна (президент Росії) складають багато смішних і правдивих мемів. Під час війни відбувалися такі цікаві події як:
- цигани вкрали танк,поки окупанти шукали,де би знайти пальне
-дніпровські безхатьки запропонували допомогу у збиранні пляшок для коктейлів Молотова ( бандерівське смузі)
-гопники з Оболоні голіруч віджали БТР і набили пики непроханим "визвалітєлям"
-кіберкозаки Amonimous поклали державні сайти РФ за півдня і поставили на всіх телеканалах чудову українську музику
-Княгиня Ольга нашого часу! Бабця підсипала до чаю послаблюючого і підпалила русню в туалеті
-в Генічеську жінка проганяла російських окупантів:"Візьміть насіння і покладіть в кишеню,щоб хоч соняшники проросли,коли ви тут поляжете!Ви прийшли на мою землю!".
Знову ніч [emoji] .Нібито спокійна,але ...Прокинувшись зранку я дізналася знову погані,жахливі новини. Вночі через пошкодження теплотраси під час обстрілів Енергодар залишився без опалення.

Ситуація продовжує залишатися складною, але пожежу на ЗАЕС дійсно ліквідовано. Вся світова спільнота зараз з нами. Обстріл з третьої години припинився. 04.03.2022 о 08:16 майданчик Запорізької АЕС захоплений військовими силами Російської Федерації.З-за кордону продовжують прибувати військовозобов’язані українці. Після відкритого вторгнення Росії лише через пункти пропуску у Львівській області з-за кордону в’їхали понад 50 тисяч громадян України.Окупанти відключили мобільні мережі Vodafone та Київстар на території всієї Херсонщини.Зараз жителям важко,та ще й відімкнули зв'язок.Вони не можуть стримувати свій гнів тому вийшли на протест проти фейкової гуманітарної допомоги Путіна. Розпочато десяту добу героїчного протистояння Українського народу російському воєнному вторгненню.Про нас нічого не можу сказати,бо в нас тихо.Тому розповім новини ,які відбувалися на території України 05 березня.Гарна новина прийшла від радника голови МВС Вадима Денисенка:"Українські сили повернули Запорізьку атомну електростанцію в Енергодарі під свій контроль". Також стало відомо,що біля Харкова повністю знищений 488-й мотострілковий полк ворога.Верховна рада України повідомила про те,що з 11:00 починається евакуація мирного населення в Маріуполі. Гуманітарний «зелений» коридор прокладено маршрутом[...].На околицях [...] фахівці ППО збили ще один ворожий штурмовик.Пілот капітулювався,але все ж таки його знайшли.Так як РФ не так часто дотримується свого слова,стало відомо, що російська сторона порушила домовленості про «зелений коридор» з Маріуполя і почала обстріл, евакуація переноситься. Армія Росії,не дозволяючи евакуювати мирних мешканців,обстрілює Волноваху. Повертаючись до вчорашньої події,стає зрозуміло,що російська армія знищила блокпост Запорізької АЕС,двоє поранених нацгвардійців у важкому стані;ще двоє поранених під час обстрілу блокпоста енергодарців лікуються вдома.
О 14:46 на Миколаївщині наші морські піхотинці разом з побратимами з ОК «Південь» збили чотири гвинтокрили противника, при цьому, один з морпіхів збив одразу 3 одиниці.
Тим часом на Херсонщині було відновлено зв'язок (Vodafone та Kyivstar). Через страшні події в Україні страждають та гинуть діти.Станом на 5 березня загинуло 32 дитини, 70 отримали поранення.
Двоє поранених дітей із Бучі померли через те, що російські окупанти продовжували обстріли, тож швидка не змогла вчасно забрати дітей у лікарню.
Національний Банк України відкрив спеціальний рахунок допомоги армії та гуманітарних потреб,вже перерахували понад 10 млрд грн. Гроші переказували українські громадяни та підприємці, а також представники міжнародної спільноти.
ТСН(телевізійна служба новин)повідомляє:"У Білорусі чоловіки масово втікають за кордон ,аби Лукашенко (президент Білорусі) не відправив їх воювати проти України".Деякі окупанти здавалися в полон, через нестачу води та їжі.Полонені казали ,що вони не хочуть воювати ,їх змушують, а рідні навіть не знають, що вони в Україні.
Ввечері близько 22:00 були чутні вибухи ,їх чула вся наша ОТГ. Що сталося ,так і ніхто не знає. 06.03.2022 теж було чути вибухи,а також видно політ снярядів, о 13:56.На Вінниччині ворог вдарив по аеродрому Гавришівки.У Гавришівці, Вінницької області, Росія вчинила ракетний напад на військовий обʼєкт. Вісім ракет прилетіло у Вінницю — це сказав Президент України Володимир Зеленський.
[emoji] Вже в Україну прибувають перші британські добровольці, які готові воювати за Україну проти російської армії. Війна війною,а от ...сьогодні сталася вражаюча подія ,яку чула майже вся Україна.Сенс в тому,що дівчат затримали українські військові,вони оглянули машину "чи не має зброї".В українок були руки за головами.Спершу я не зрозуміла ,що хоче передати відео,хіба те,що затримали дівчат.Але бачу, що це відео знімає не одна камера, і військовий зробив одній із них пропозицію.Це було нереально круто.Дівчина приємно здивована, на що відповіла "Так!'.
Вже і 8 березня.Святкувати ніхто не буде, впевнена на всі 100%,тому,що війна на дворі.Вранці цього дня у Сумах внаслідок авіаудару загинули 9 людей, з них 2 дитини. Одну жінку врятували з-під завалів.З Харкова вдалося евакуювати понад 600 тисяч людей на потягах, автомобільні шляхи на виїзд перевантажені . Майже 80% українців вірять у перемогу!

При цьому рівень довіри до президента Володимира Зеленського значно виріс з початку російської агресії проти України і майже досяг 80%. Для евакуації мирних мешканців Маріуполя по єдиному маршруту, оборонцями міста було вжито ряд заходів: розчищено дороги від мін, знято інженерні загородження тощо.

Проте окупанти не випустили дітей, жінок, літніх людей з міста. Ворог розпочав атаку саме в напрямку гуманітарного коридору.Загальні бойові втрати противника з 24 лютого по 8 березня за даними заступниці міністра оборони Ганни Маляр:

танків ‒ 303
бойових броньованих машин ‒ 1036
артилерійських систем – 120
ракетні системи залпового вокгю – 56
засоби протиповітряної оборони – 27
літаків – 48
гелікоптерів – 80
автомобільної техніки – 474
кораблі – 3
цистерн з паливно-мастильними матеріалами – 60
БПЛА оперативно-тактичного рівня – 7.
Ірпінь, Буча і Ворзель захоплені, окупанти морять людей голодом.В цих населених пунктах переважно немає зв'язку з навколишнім світом, закінчилися продукти й місцями вода, немає електрики й опалення.

Час від часу людські будинки обстрілюються окупантами з різних видів зброї.

У всьому Приірпінні – трупи у підвалах та на вулицях, окупанти не дозволяють забирати тіла навіть «Червоному хресту», обстрілюють авто гуманітарної допомоги. 7 березня український льотчик-ас, який вже став легендою і отримав прізвисько “Київський Привид”, зберіг сотні життів своїх співвітчизників, збивши ворожу крилату ракету “Калібр” на Київщині. Боєголовка впала біля Обухова.Невідомий льотчик, якого в Україні вже прозвали “Привидом Києва”, збив за 5 днів війни 16 літаків окупантів. Загарбники бояться його більше, ніж ППО. А кияни за подаровану безпеку навіть назвали його “янголом”.
[emoji] Триває п’ятнадцята доба героїчного протистояння Українського народу російському воєнному вторгненню.Як же я сумую за татом.Люблю тебе,татусю, дуже-дуже сильно,хвилююся,хочу щоб швидше повернувся живим і здоровим додому.Спочатку його відправили в Одеську область,на захист військової частини,отримав звання.Тато нам дзвонив коли тільки міг,а саме вранці та ввечері.Там був більше тижня.На днях їх евакуювали ,кудись ,невідомо куди.Каже,що їхали хвилин 40,не більше.Але куди саме не сказав ,бо можливий запис або прослушка телефону. Голос в нього став стурбованішим,на відміну від попереднього місця розташування. Ми ж хочемо дізнатися де він. Мама:"Ви в Одеській області?Чи десь в іншій?"Тато:"Марін,я нічого не скажу!Ні "да" ні "нє",неможна."
Мама:"Хоч скажи чи все добре!?"
Тато:"В нас польова кухня".
Надіюся ,що скоро все буде спокійно. Страшні події не покидали місто Маріуполь.Там 9 березня внаслідок авіаудару по Маріупольському пологовому будинку №2 отримали поранення 17 людей, серед них персонал та ті, хто народив. Станом на ранок 9 березня з Маріуполя повідомили про 1207 жертв серед цивільних.На Кримському напрямку зафіксовано посилення угруповання противника батальйонною тактичною групою зі складу 336-ї окремої бригади морської піхоти Балтійського флоту збройних сил РФ.В оточеному Маріуполі під вогнем російських військ убито близько 1300 мирних жителів міста.Тіла кладуть у братську могилу на околиці Маріуполя, оскільки люди не можуть поховати своїх загиблих близьких через сильний обстріл з боку російських військ.

Росіяни не дозволяють евакуювати мирних жителів, вони використовують їх як заручників, щоб змусити гарнізон здатися. Геноцид у Європі у 21-му столітті виглядає саме так.400 багатоповерхових будинків зруйнувала ворожа армія в Харкові. Противник продовжує наступальну операцію проти України. Зазнавши втрат на Поліському, Сіверському, Південнобузькому напрямках, зупинений на раніше досягнутих рубежах, здійснює перегрупування військ, відновлює боєздатність підрозділів, поповнює запаси.
Не досягнувши поставлених цілей, продовжує наносити ракетно-бомбові удари по об’єктах інфраструктури.Суми залишились без води через ранковий авіаналіт.«Внаслідок авіаударів о 4:50 знеструмлено об’єкти водоканалу. Подача води в місто припинена. Усі служби підприємства працюють в посиленому режимі...".Автобуси вже вирушили до Маріуполя та Сум. Внаслідок нічного обстрілу Миколаєва поранені вісім осіб, зруйновані 11 будинків, пошкоджені 167 будинків, лікарня, 11 закладів освіти.
[emoji] На жаль, але звуки сирен вже стали для українців регулярними. Ситуація в Маріуполі погіршується. Сьогодні сімнадцятий день російсько-української війни.Сьогодні я пішла вигуляти собаку.Спустилася майже до залізної дороги і почула звук літака,його чути було дуже добре. Ми зупинилися і подивилися в небо.Десь над Мар'янівськими полями повільно летів літак. Спершу думала піти все ж таки додому,але передумала. Сидячи на лавочці ,кидала круг собачці.До мене з сторони посадки прийшов дядько, і сказав:"Вже,мабуть,набридло сидіти вдома,тай вийшли погуляти?".Я відповіла,що саме так. З протилежної сторони в засаді сиділи хлопці із тероборони.Так цікаво було спостерігати як вони за мною стежать.Я пішла далі і вони наблизились.Я ближче ,вони віддаляються (ховаються в кущах,хоча їх так і не видно).
[emoji] Ввечері 13 березня поширили інформацію про сім'ю нашої землячки Харченко(Станіславської) Юлії.Вони проживають у місті Маріуполь Донецької області.Сім'я не змогла евакуюватися.З 2 березня не виходять на зв'язок ні Юля,ні її чоловік Андрій.В них на руках маленька дитина,хлопчику 6 місяців.Репостили багато людей,в Facebook вже 1000 репостів.Я не могла просто так сидіти,тому написала українській акторці(Анні Гуляєвій) та співачці (Ірині Федишин).Вони відгукнулися на допомогу поширити інформацію про зниклих, на що я і подякувала.Ранок 14 березня почався із дистанційного навчання.По розкладу мало бути 7 уроків,а в зв'язку з війною ,було лише 2. Зараз на годиннику 19:06 .Інформацію про сім'ю в мережі Facebook поширило 5238 людей. Як мені шкода їх і всіх , хто встиг і не встиг евакуюватися з гарячих точок.Ви можете собі уявити,що життя під кулями -це страхи Господні?!Уявляєте ,як це жити, коли під вікном їздять танки?Коли вкладаєш всі кошти в ту столичну квартиру,а її за секунду "пах" і знесли?Чи після одного удару по будинку і він зрівняється із землею? Цього не знало більшість українців ,але війна дала знати. На щастя, до нас в село приїжджають тільки біженці,а не окупанти (російські "орки").
[emoji] Це просто жах .Двадцятий день війни .Цілий день чути сирени,які сповіщають про тривогу.Сьогодні нам тато повідомив погану новину.Сказав, що вороги вислідкували їх і внаслідок цього випустили три ракети,які впали біля їхнього штабу.Дві з яких розірвалися.З Маріуполя вирвалися перші біженці, 160 людям вдалося виїхати на приватних автомобілях.Світ з Україною. Британський уряд запустив спеціальний сайт "Дім для України" для тих, хто хоче прийняти біженця. За перші п’ять годин на ньому зареєструвалося 43,8 тисячі осіб. Стало відомо,що в Чорне море зайшло 14 ворожих кораблів, які рухаються в напрямку м.Одеса.У Авдіївці, Мар'їнці – обстріли. Росіяни знову випустили гради по Авдіївському коксохімічному заводу.
Мар'їнка, Новомихайлівка, Степне – відсутнє електропостачання. Обстріли тривають.
У Торецьку активізувалася ворожа авіація.Вночі постійні повітряні тривоги: Чернігів, Прилуки, Остер, Десна.
Останню добу російська армія обстрілювала передмістя та житлові квартали Чернігова. Херсонська область повністю перебуває під тимчасовою окупацією.Люди, які вціліли від обстрілів, помирають від хвороб і відсутності ліків – їх нема кому ховати.За 20 днів війни зруйновано або знищено щонайменше 28 духовних споруд України – в більшості православні храми.
[emoji] Сьогодні 17.03.2022 нам повідомили про те ,що сім'я Юлі з Маріуполя знайшлася.Юля якось змогла зв'язатися з рідними і подала сигнал,що вони живі.Вони втекли в якесь село чи містечко під Росією ,але там не краще,також постійні обстріли.Я була шокована тим,скільки є небайдужих людей.Під постом (публікацією)на сьогоднішній день (18 березня) було 114 795 поширень.Так саме ці цифри. Вже можна сказати, що Луганська область під російським боком,але навіщо його ще руйнувати?Вже і так там пошкоджено 27 будинків.На Луганщині обстріли не вщухають по всій лінії фронту.У Маріуполі, Донецької області,вже розбомблено 80-90% міста, немає жодної будівлі без пошкоджень —про це повідомляє заступник міського голови Сергій Орлов. Я вже по трохи звикаю до цієї обстановки.Навіть вимкнула повідомлення і "крик" сирен.Стараюся не слухати новини,і думаю , що вже стає краще.Коли ж прочитаю та взнаю ці жахливі новини,аж серце крається.Останній тиждень відволікаюся тому,що в нас тепер йдуть уроки.Так, не всі проходять синхронно через військові дії в Україні.Але домашні завдання задають.
Тепер над Вінницькою областю все більше і більше пролітає ракет Російської Федерації.Їх,на щастя,збивають,і вони не долітають до своєї цілі.Сьогодні ракета впала і вибухнула на території Шпиківської ТГ близько четвертої ранку. На такій відстані всеодно нам теж було чути,хоча всі саме в цей час спали.У Запоріжжі волонтери виявили два вагони з металом, який ворог мав використати для обстрілу українських військових. Натомість тепер він слугуватиме для потреб оборони України. 24 лютого можна назвати "Black Thursday"(чорний четверг),в день якого почалася трагедія.В свої 14 років я дізналася ,що ж таке реальна війна.Коли читала всесвітню та історію України,не усвідомлювала біль та втрати тогочасного народу,а тепер...Знову розмовляла з татом,спочатку говорила спокійно,а під кінець розмови наливалися сльози.В нього голос був таким стривоженим,говорить-серйозно,чітко і нічого лишнього,все по суті.Була така інформація,що скоро російські війська відступлять.Хочеться в це вірити і ми всі надіємося на краще. В цей час більшість засуджують людей,які виїхали за кордон України.На мою думку,їх не потрібно засуджувати,бо у кожного своє життя,за яке вони боряться.В когось маленькі дітки,а хтось сам поїхав,кожен хоче зберегти своє життя. В нашому селі так багато переселенців,що на вулиці можна зустріти безліч незнайомих людей.
[emoji] А ця подія мене розчулила. Це розповіла знайома,яка ледь вижила .Сім'я (жінка та чоловік) проживають в селищі під Києвом, коли всю територію того району захопили російські війська ,то весь народ, який був, взяли в полон.Їх зігнали в якомусь приміщенні, де була маса людей(всі жінки та дітки). За всіма наглядав військовий,який був з автоматом. Було сказано ,що всі мають лежати на полу не розвертаючись,якщо хтось ворухнеться-застрелять.Якась жінка розвернулася і їй вистрілили в ногу,вона кричала:"допоможіть!Боляче!Допоможіть!!!".Але ніхто навіть не ворухнувся,настільки було страшно. Вона просила окупанта,щоб той її застрелив,аби не мучилася,а той не стріляв.До ранку та жінка померла від болі і стресу. Моя знайома продовжує...:"Я благала його, щоб відпустив нас із чоловіком,а він сказав,що якщо я не вб'ю вас тут,то вас вб'ють снайпери або наступите на розтяжку,яка вас розірве".Потім , мабуть,із жалю він їх відпустив із словами:"Не идите!А ползите!". Вони так і зробили,вони справді повзли днями і ночами ,полями і лісами.А далі каже,що їх помітив снайпер і вистрілив,куля попала в підбори і люди прикинулися мертвими,так побули і продовжили повзти. Через кілька днів,без води і їжі вони добралися до якогось села,де їх евакуювали і на даний час про них піклуються недалеко від нашого села. Ось які жертви заради того,щоб жити.
[emoji] Саме сьогодні 24.03.2022- рівно місяць тому, ми відчули страшне життя під назвою війна. Саме вона забрала життя багатьох безневинних людей. Хтось дожив,а хтось і ні до сьогоднішньої "річниці".За цей місяць вороги зруйнували багато того,що наші батьки будували своїми руками. Але наші ЗСУ збережуть наші життя, я в них вірю. У нас спокійно,хоча звучать сирени і пролітають ракети.Сьогодні 24 березня о 19:00 ,коли саме стемніло,було темно та небо було без зірок, ми з мамою побачили , що щось рухається з великою швидкістю від одного села і в сторону другого.Ми придивляємося , вирішили подзвонити в тероборону.Дзвонимо і кажемо , що світиться і рухається з великою швидкістю невідомий об'єкт,вони стривожено сказали :"Опиши його,що воно літає?Ракета?Вертоліт?Безпілотник?Що?". Потім неозброєним оком вони теж його побачили. Відповіли,що вирушають.Потім дзвонять і кажуть:"Ми побігли дивитися в бінокль і дивимося,а це трактор.Хух,слава Богу!".
а 62 ,а 8 не збили.Ракети,які не були знищені в повітрі - впали і пошкодили інфраструктуру та територію України. Мені одразу написали друзі із словами підтримки,також розповідали про побачене й почуте.
На даний час ситуація не покращується. Лунають сирени, літають літаки, техніку перевозять, воїни боряться за наше світле майбутнє... Сьогодні 4-те квітня. Кілька днів тому вороги оточили територію України із Придністров'я, від нас це приблизно 100 км. До нас потроху наближаються. Маріуполь тепер став цвинтарем з руїнами. Щодня розшукують людей, які пропали безвісті. Працівники ритуальної служби у Бучі уже знайшли та поховали 330-340 тіл мирних жителів, убитих і закатованих окупантами. Упродовж минулої доби росіяни на Харківщині 17 разів обстріляли райони Салтівки, П’ятихаток, Дергачів. Зеленодольськ на Дніпровщині окупанти обстріляли фосфорним снарядом. На щастя, обійшлося без жертв, – запевняє мер Дмитро Невеселий. Миколаїв обстріляли касетними снарядами. Наша тітка(татова сестра) проживає в місті Одесі і тримає нас на зв'язку. Сьогодні вона сказала, що обстріляли нафтосховище. Дим було видно з вікна.
Давно я вже не записувала історію. Слава Богу сьогоднішній день наступив,вже 15 квітня. В нас було більш менш тихо,але на Донбасі запекла війна.Його нищили ворожі сили,але ЗСУ не здаються. Сьогодні нам подзвонив тато і сказав,що їм повідомили про напад Росії на всю територію України,тато сказав не ігнорувати повітряні тривоги.
Ці золоті слова:" Я вже вдома" викликали в мене сльози щастя. Сьогодні 29 квітня 2022 року ми поїхали в лікарню,поки чекали результати-вирішили зайти в кафе. І тут лунає дзвінок, подзвонив тато із радісними словами :"я вже вдома!". Я настільки зраділа, що не стримала сльози. Цей стан душі неможливо передати словами.
Ці нелюди влаштували 9 травня на території України (Маріуполь,Херсон),а також в Росії парад до Дня перемоги. Та як вони посміли? Тепер взялися за Одесу. Лунають вибухи,ракети влучають в інфраструктуру міста ,в будинки,квартири,в мости...Коли ж це все закінчиться?

“Привіт! Мене звати Арина і я з …. －це база усіх моїх спогадів. Тут я плакала і сміялась, тут я зустріла майже усіх дорогих мені людей. А зараз вони усі роз'їхались. Хто на заході, хто за кордоном, хто все ж таки залишився там, але ми вже не разом. І в нас є лише надія на те, що вже зовсім скоро ми усі зустрінемося. Кожен день я писала усім друзям, навіть тим, кому соромилася раніше писати, просто аби дізнатися чи живі вони, а не аби погуляти. Найзначнішими для мене був перший день війни і шостий. Ми－ще діти, з 8 по 11 класси, сиділи о 5 ранку у сховищі, а не в ліжках. Прокинулися ми від пострілів зовсім недалеко. Усі переймалися, усі нервово дзвонили батькам і намагалися підбадьорити тих, хто плакав. По трохи батьки почали забирати дітей. Прийшов вихователь і директор, який трохи нас розвеселив тим, що "війна війною, а сніданок за розписом".

З другого дня мені перестала відповідати подруга. Зв'язку ні з нею, ні з її батьками не було, я дуже нервувала, бо останнім її повідомленням було "в нас вибухи поруч, ми у сховищі", а в новинах казали що місцевість де вона була жорстоко бомбили. Лише сьогодні вона відповіла, на 13 день. Чому тепер ми кажемо не "9 березня", а "13 день"? Чому вмирають діти? Невинні люди? Невже так вирішують проблеми дорослі, які мають правління цілою державою? На 6 день почали бомбити мій район. Сидячи у підвалі на старому матрасі мені не залишалося нічого окрім молитви, бо вибухи були настільки гучні і настільки поряд, що потім пів ночі було страшно виходити зі сховища.

На наступний день ми поїхали з міста. І я дуже за ним сумую. Мені дуже боляче дивитися на те, що з ним зараз роблять. Його так довго будували, воно було містом, де щасливо жити і робили усе, аби було ще краще, а що тепер? В щент розбили навіть площу. Припиніть це. Ми хочемо жити і хочемо миру. Навіщо це робити? Навіщо входити в історію таким чином? Невже не можна це зробити з гарної сторони? Мої знайомі з міста під Києвом бачили, як на землі лежать просто трупи молодих сімей. І ніхто навіть не може їх забрати. Лячно вийти просто забрати тіло. Скоро на сході може бути гуманітарна катастрофа, але люди роблять усе, аби цього не сталося, аби це припинити. І я вірю їм. Я вірю, що разом ми зможемо, але помічь ніколи не є зайвою, особливо зараз. Чого ви боїтеся? Закрийте небо над Україною, дозвольте нам знову побачити своїх татусів і братів, сім'ю і друзів.

В ці часи мені дуже допомогала кішка, але вічно бігаючи то у подвал, то у квартиру було дуже важко вирішувати, залишити її в безпечному місці у квартирі, чи брати з собою. Але зараз, коли ми у безпеці, вона дуже менк заспокоює коли я знову дивлюсь на "руїни" свого міста. Я дуже хочу додому. Дозвольте же безпечно туди повернутися. І я пишаюся тією частиною свого народу, котрий намагається щось робити, перемістившись у безпечне місце, тим хто йде у тероборону і тим хто йде на фронт, волонтерами, яки приймають людей у свою хатину і віддають їм усе, заселяють навіть у квартири з ремонтом, у яких самі ще не жили, надають усе. Я дуже щаслива, що я українка і я хочу жити на цілісній, сучасній і мирній Україні. Дякую!”

“Привет Меня зовут Даня …, мне 17 лет! Сейчас в Украине идёт война, это очень страшно! Страшно вспоминать 24 февраля, потому что утром в 6:00 подбегает ко мне Мама в слезах и говорит: «Даня , просыпайся, у нас война! Наш аэропорт обстреляли!». Я быстро встал и начел собирать все свои самые необходимые вещи! В новостях начали говорить что Харьков обстреливают и тд. 2 дня у нас было плюс минус тихо. На третий день мы с мамой пошли помогать расфасовывать лекарства на фронт! И тут мы слышим сирену, все в суматохе начали спускаться в бомбоубежище! Приехавши домой мы не расслаблялись. Каждые 2-3 часа нам приселили сообщения : «‼️‼️‼️Увага! Оголошено тривогу, усім пройти в укриття ‼️‼️‼️» . Мы понимали что остальные ночи мы будем спать
в одежде, и по очереди дежурить! Дай Бог чтобы это всё побыстрее закончилось!
СЛАВА УКРАИНЕ 🇺🇦🇺🇦🇺🇦”

“Те, що зараз відбувається на території України, важко сприймати. Гинуть невинні люди, діти, розстрілюють житлові та пологові будинки, навчальні заклади. "Рускій мір" знищує мою країну, країну у якій я народилася. Знищує зелені масиви, ліси, чисті прозорі водойми, родючі поля, квітучі сади, усе це могло б згодом розквітнути.

На сьогоднішній день, росія являється найбільш терористичною країною і світі. За останнє століття росія своїми "миротворчими" діями, багатьом країнам світу завдала величезних матеріальних втрат та невиліковних душевних ран.

Упродовж двох перших тижнів цієї жахливої "миротворчої операції", я займалася волонтерством. Ходила разом з мамою до школи, де люди різного віку, професії, віросповідання, згуртовувалися разом, аби хоч якось допомогти нашим воїнам. Роботу мали усі. Майже у кожному куточку школи вирувала робота. У їдальні наші господині готували їжу для наших героїв, робили тушонки, пекли пиріжки, смажили налисники, ліпили вареники. Багато жінок робили заготовки з тканини на маскувальні сітки. Люди приносили тканину камуфляжного та схожого до нього кольорів. Жінки швачки, які на даний період залишилися без роботи, шили каремати та балаклави для наших захисників. У кількох приміщеннях плелися маскувальні сітки. Люди були дуже згуртовані, усі вкладали в цю роботу частинку своєї душі. Мешканці громади працювали без вихідних, адже у війни вихідних немає. Під час цієї роботи мені довелося працювати з багатьма незнайомими мені людьми. Та під час спільної біди, усі стали свої.

Часто під час роботи лунала серена. Усі спускалися у сховище. І щоразу читалася спільна молитва за наших захисників і мирне небо над нашою Україною.

Моє серце розривається коли я читаю та слухаю новини, про ненароджених дітей, людей які загинули під завалами. Про тих людей, які вже багато днів окуповані в містах, без їжі, води, світла та тепла. Про обіцяні окупантами "Зелені коридори", під час яких розстрілювали мирних та невинних людей. Про зруйновані вщент міста і села, у яких загинули сотні дітей і людей. Про море сліз, які пролиті в моїй країні.

Я щиро вірю у ЗСУ і нашу перемогу. Країна агресор нізащо нас не здолає, бо ми відважна та сильна нація - ми Українці! Я і пишаюся цим! Слава Україні!

Україно рідна - матінко моя
Прокидайся в мирі зі співом солов'я!
Наше військо - леви, горде і сміливе!
Б'є відважно вражу силу, що землю мою накрила
Вірю в силу нашу - ворога здолаєм!
Божа Матір і Ісус нам допомагає
І моя Вкраїна стане сонячним зеленим гаєм
В ній ліси - до неба і поля родючі,
Ріки та озера і люди не ліниві - до роботи жагучі.”

Діана, Запорізька область, майже 17 років, 13.02 - 01.03.2022

Спогади про війну Дмитра, учня 6 класу.
24 лютого мене розбудила мама о 5.30 і сказала забирай свої речі, бо почалася війна. Глянувши у вікно з 14 поверху я побачив, що весь проспект [...] був забитий машинами. Мамина знайома подзвонила та сказала, що потрібно виїжджати з [...]. Після цього ми зібрали речі, поїхали та забрали мою бабусю та дядька. Виїхавши на трасу, ми просто повзли, а не їхали, бо було занадто багато автомобілів. Я бачив, як люди, тікаючи від війни, навіть пішки йшли зі своїми речами та тваринами. Тільки ввечері, коли вже було темно, ми доїхали до Волинської області. На дорогах почали будувати блокпости, стояла тероборона, котра перевіряла документи, а вже близько десятої години вечора ми приїхали до [...].

Спогади про війну Ірини, учениці 6 класу.
Зараз я вам розкажу, які були мої враження, коли я почула, що настала війна. Це був простий ранок я спокійно спала і чекала в сні, коли продзвенить будильник в школу. Тут враз будить мене сестра і каже, щоб я одягалася в теплі речі. Спочатку я нічого не зрозуміла, але потім почула, що мої рідні з самого ранку дивляться телевізор. Я здивувалася, адже ніхто із моїх рідних так рано не дивився телевізор. Я запитую у сестри, що сталося. Вона сказала, що в Україні ввели військовий стан. Я почала дивитися в телефоні новини і групи. Потім ми складали сумки на всякий випадок і цілий день дивилися новини. Насправді ця війна дала нам багато чого знати, вона нас багато чому навчила (наприклад, потрібно цінувати кожну краплинку води). Зараз я не в Україні, але я дуже сумую за своїми рідними, бабусею, дідусем, тваринками, друзями і т.д. Надіюся, що ця війна скоро вже закінчиться і все буде добре.

“​​Спостереження змін

24 лютого о 7:40, прокидаюсь від звуку сирен. Що робити, не знаю, можливо це сон, максимум навчальна тривога. Але ні, сестра каже, що Росія почала бомбити усі головні міста. Почалось те, в що не вірилось до останнього, те, від чого не спатиму спокійно ночами, те, від чого життя надалі буде схоже на жартівливий сон, те, від чого немає вороття, те, що не забудеш Ніколи. Нашвидку почали збиратись в підвал, ключів не мали, але ж ми не одні біжимо в укриття, тому про це думалось в останню чергу. Сирени відтепер нечутно. Все як раніше, все закінчилось? Вийшла в магазин, мама сказала зняти всі гроші з картки. Такої кількості людей біля банкомату я не бачила ніколи в житті. Людей багато: жінки з немовлятами, старші люди, люди на візках, весь район зібрався зняти гроші, найдивовижніше, що нічого не було чутно, ніхто не говорив, суцільна тиша, нібито час зупинився. Банк поставив ліміт, максимум 2 000 грн в день. Вистояла 4 години в черзі, телефону не мала при собі, думала, що вибіжу на 10 хв. і повернусь додому, в результаті пропустила всі пари. Гроші зняти не змогла, картку заблокували. Пішла в магазин, мала трохи готівки, хотіла купити води і деяких продуктів. Не купила, бо стелажі практично пусті, а 5-ти літрова пляшка води коштувала 100 грн. Повернулась додому ні з чим. Дістала з горища 20 банок, в які профільтрувала воду.
Мама вирішила поїхати до знайомих в Трускавець, бо надійшла інформація, що бомбитимуть наш будинок вночі, адже в нас 120 квартир військових офіцерів, та і батьки в мене військові, ще й сусідня будівля – бронетанковий завод, найкраща ціль для випущення бомби, еге ж? Їхали неспокійно, важко та страшно, здавалось, що нас може раз і не стати, зараз я розумію, що це були дитячі переживання і нічого небезпечного. Але в мене сестра вже 4 роки живе в прифронтовій території, коли гостювала в неї, дорогою бачила спалений та обстріляний автобус, який не доїхав до пункту призначення. Всю дорогу пам’ять нагадувала мені цю картину і робила відсилочки, що так може бути і з нами, можемо також не доїхати. В Трускавці було спокійно. Але я не змогла бути в спокої, тому зранку наступного дня повернулась у Львів зустрічати біженців з Рубіжного та Києва (бабуся з внучкою, та мама з дитиною). Вони мали приїхати ввечері, але потяг затримався на 17 годин. 6 ранку, не спала всю ніч, чекала їх, нарешті прибули на вокзал. Хочу викликати таксі, але машин немає, чую сирени. Вибігаю на вулицю, всі сусіди в підвалах, я бігаю вулицею і питаю в людей, чи вони мають машину, що мені треба забрати жінок і дітей з вокзалу. Той не має ключів, той каже, що я дурна, бо під час повітряної тривоги ніхто зі мною їх не поїде забирати. Вкотре пошкодувала, що не пішла здавати на права та не заробила на машину… Я була в паніці, в сльозах бігала по району і просила допомоги в людей, просила забрати, просила врятувати, не себе, їх. Мені було байдуже на сирени, повітряну тривогу, мені б їх забрати і я про них вже потурбуюсь. Один благородний чоловік згодився поїхати зі мною до вокзалу. Дітей з жінками забрала, погодувала, поклала спати. Пізніше вжахнулась від їхніх історій. 17 годин в купе по 16 людей з закритими вікнами, без світла, води, їжі та зв’язку. Одна 1.5 л пляшка води однієї жінки ділилась між всіма людьми в купе за весь час. Хтось тікав з повною валізою всього, хтось не встиг зібрати навіть найнеобхіднішого. Щодня молилась, щоб військовий об’єкт, на якому приймаю біженців і намагаюсь зберегти, дати набратись сил перед виїздом за кордон, не бомбили. Але не вдається мені забезпечити людям відпочинок, бо кожні 2-3 години йдемо в укриття через повітряну тривогу. Пам’ятаю дідуся з Харкова - 90 років, з яким 4-6 разів на день під ручку спускалась в підвал з 10 поверху, він практично нічого не бачив. А я все боялась, Боже, дай нам встигнути доповзти до укриття, але за своє життя я не хвилювалась, а відчувала відповідальність за життя цих людей. Звинувачувала себе у сиренах, що не можу дати людям відпочити, а кличу їх в стрьомний підвал.
Мама з 8-річною сестрою Танею була в цей час у Трускавці. Вночі вона телефонує мені і просить забрати Таню та вивезти за кордон. Знаючи, як то годинами сидіти в підвалі в будинку військовослужбовців та знаходити взривних метеликів на площадках, не хотіла такого життя для сестри, бо в Трускавці вони більше не могли залишатись та і жити в будинку-бомбі заповільненої дії не варіант. Найняли машину, щоб вивезти біженців і мою сестру за кордон. Була відповідальна за бабусю з онукою 6 років, жінкою з двома дітьми та мою Танюшку, я мусила хоча б їх зберегти, хоча б їм забезпечити спокійніше життя, бо вони вже вдосталь настраждались). Зібравши нашвидку речі, залишивши ключі в схованці, щоб хтось скористався квартирою, якщо буде потреба, поїхали в Трускавець, Таню забрали на дорозі, попрощалась з мамою та поїхали до Кростенського пішого кордону. В моїй історії нічого не було сказано за тата. Він … ЗСУ, від початку повномасштабного вторгнення я його не бачила, та не мала з ним зв’язку, де він, що з ним? Можливо це смішно, але тоді мене це не дуже хвилювало, я хотіла вберегти цих людей, а за тата була впевнена, що він собою прикриває наші спини, захищає, воює. Мама також військовий медик в резерві, готувалась з дня на день отримати повістку, тому їхати з нами не могла. Не час розкисати, я швидко продумала план, що ляжу кістьми, але збережу цих дітей та їх розгублених рідних. Ці жінки, в минулому сильні та незалежні, зараз були беззахисні та розгублені. Вони погано розуміли українську, рідко коли виїжджали зі своїх містечок, а зараз перед ними така подорож, що їх чекає, що чекає нас, я не знала, але була впевнена, що не дам нам пропасти. Водій довіз нас до кордону, я залишила всіх у машині, побігла на вокзал, реєструватись на автобус, що підвозить 15 км до митниці. Ми були 525-ті, сказали що поїдемо автобусом до кордону не раніше, ніж через 12 годин. Я побігла шукати нам прихисток, бо діти скоро зголодніють, треба буде їм поспати. Бігала з двору в двір, стукала, де відкриють, просила прийняти. Одна бабуся дала добро привести мою араву і пообіцяла погодувати. Повернулась за моїми, подякувала водію, взявши всі торби, пішли до нашої рятівниці. Це була моя четверта ніч без сну, щогодини я бігала на вокзал і питала про стан черги, хотілось неймовірно поспати, але не могла, не могла дозволити собі заснути. Бабуся розмістила нас в маленькій вітальні, в обід дітки поспали, хтось на диванчику, хтось прямо на підлозі накритий нашими пальтами. Ще більш гостинну і жертовну людину я не бачила за все своє життя до того часу, бо далі – більше. Черга явно затримувалась і 12 годин обернулись в 25. В бабусі крім того диванчику на 2 людей не було місця для нічлігу, а нас 7. Побігла шукати ще щось. Сказали, що в інтернаті приймають, є матраси, можна заночувати в теплі. Приволокла своїх туди, зареєструвала. На сімох виділили 3 матраси, але ми такі були раді від того, це краще, ніж на вулиці, адже погода була безжально по-зимовому холодна. Виявилось, що то вже давно не інтернат, а школа, де діти замість того, щоб навчатись, грати в ігри, дивитись серіали, ходити на гуртки, реєструють та розселяють біженців, готують їсти, прибирають, грають з дітками-біженцями. Ці діти занадто швидко подорослішали, занадто! Біля нас спали люди, які були 320-ті з якогось містечка на кордоні з Польщею, 3 підлітки, бабуся і жінка, якщо не помиляюсь, які дуже раді були можливості виїхати за кордон і розповідали, як там все перспективно, як там можна було влаштуватись, а зарплати які, а інфраструктура. Тошнило, від цих розповідей - тошнило. Люди, які любили свій дім, мали все, жили в повному забезпеченні просто змушені були все покинути і тікати, без одягу та їжі, вони 4-ий день тікають з Рубіжного та Києва, вимушено тікають, я звинувачувала себе, що не можу забезпечити їм швидкого перетину кордону, хотіла заткнути цих казкарів, які дякували війні, що тепер є змога виїхати в Європу. Мене бомбило всередині, але сваритись, щось доказувати не було сил, моя компанія була дуже вдячна за все і ні на що не скаржилась. Ще більше нервувалась від того, що я також тікаю, що я не в теробороні чи на волонтерській точці, хотіла повернутись назад і бути корисною, але ж не можу я покинути цих людей. Якби були родичі за кордоном, я би залишила їм Танюшку і поїхала назад, але нікого в нас не було. Я мала жити в тій Європі і ставити нас на ноги, але про це згодом. З Польської сторони нас вже 20 годин чекав поляк на машині, з яким я ще у Львові домовилась, що він чекатиме нас та забере, пообіцяв житло для нас всіх на пару днів. До поляків завжди ставилась зверхньо, для них українці були як нижчий сорт, прибиральники з вищими освітами, та сракопідтиральники з дипломом магістра. Я навіть і не думала про хороше відношення до українців та прийняття. Ба більше, я була здивована, що вони ще не позакривали для нас кордонів. Міфи про поляків почали розвіюватись з приїздом на митницю, ми таки дочекались нашого 525 номеру і загрузились в автобус типу «Богдана». На одному місці по двоє людей, спочатку грузили людей, потім валізи і торби в проході, які в цілому 2 м в висоту були. По торбам можна було розрізнити, хто звідки. Чи хтось втікає від війни втративши дім в домашніх тапочках, чи до нових можливостей працевлаштування й комфортного життя. В когось один пакет, а в когось 3 новенькі валізи розміром метр на метр. 20 хвилин і цей чудо-бусик довіз нас до митниці. Було холодно, дуже, якщо мені не зраджує пам’ять -8 градусів +сніг. Стали в живу чергу. Чекали на морозі десь години 1,5. В той час про себе забулося. Діти, шалено мерзли діти. Ми подоставали всі можливі покривала і кутали їх як капусточок, але марно, вони далі тряслись від холоду. Ми одягли їм по 3 пари шкарпеток для тепла – марно. Поляки носили гарячі чайки, ми все повіддавали дітям, щоб ті зігріли ручки, але марно. Я почала гріти подихом ручки, то однієї дівчинки, то іншої, то моєї Танюшки. Згадала про цукерки, 2-3 кілограми дали нам якісь добрі люди, я ходила поміж живої черги і роздавала дітям солодке, це би не дуже допомогло зігрітись, але набратись сил – можливо. Приїхала швидка, якась дитинка не витримала холоду. Кажуть, що її так і не змогли відкачати – померла. Не знаю чи то правда на 100 %, але згадуючи, досі не можу стримати сліз. Дітей, зберегти діточок, вивезти їх з цього жаху. Тепер ти сам не впевнений чи вдасться тобі всіх довезти – страшно. Але як промінчик надії, в час безсилля приїхала жіночка на машині і загрузила нас дев’ятьох у свій джип, щоб ми швиденько перетнули кордон. Наш ангел, наше спасіння. Не знаю скільки часу вона так перевозила людей, але давно вже могла поїхати і будувати світле майбутнє, але ні, вона рятувала від холоду перевозячи в тепленькій біленькій машинці. Байдуже, що на мені сиділо двоє дітей, це все байдуже, головне, що живі. А далі, далі буде легше, я вірила. Ще з годинку проїхавши в джипі митницею, ми її перетнули, нас висадили на Кростенському кордоні і поляки-волонтери оточили нас своєю турботою. Запросили в палатку обігріву, дали чай, їжу, дітям навіть пончики. В однієї з дівчаток на пальті зимовому розійшлась блискавка вже 2 дні тому, в купі гуманітарці ми їй роздобули новесеньке тепленьке та ціле пальто. Нас в буквальному сенсі обігріли та одягнули. Пізніше нас забрав поляки, з якими домовлялись раніше, вони про нас дбали як ніхто: «Можливо вам треба в лікарню чи ви не голодні, а я воду маю, можу купити вам каву» - і так всі 5 годин до Варшави. Діти позасинали на задніх сидіннях, а я на передньому, коли вони не бачили – плакала. Це бачив тільки водій і я вдячна йому за мовчання, я вдячна, що він не ставив запитань, не заспокоював, бо я просто мусила виплакатись і набратися сил до наступних дій. Усвідомлюючи все, це неймовірне бажання вивезти чим більше дітей і картаючи, що не змогла забрати ще когось. Але найбільше я усвідомлювала і гнітюче відчувала БЕЗСИЛЛЯ, я не могла врятувати всіх, я не могла зупинити війну, я не могла збити летючі бомби, я НЕ ЗМОГЛА. Я розуміла, що цих всіх діток заберуть родичі та попіклуються про них. Найбільше думала за сестричку. В Україні залишились батьки, наші захисники. Маму з дня на день мали призвати, адже вона медсестра в резерві. Тата я вже бачила так давно, ніби в іншому житті і де він зараз, чи живий? Я їду невідомо куди, що мене чекає? Не знаю. Але в чому я була впевнена, що я ляжу кістьми, але забезпечу все моїй малютці. Я їй за маму зараз, можливо це назавжди. Я навіть не мріяла продовжувати навчання в універі. Я просто вимушено хотіла десь осісти, влаштувати малюка в школу та працювати, багато-багато, щоб Танюшка більше не знала голоду. Ні, вчитись і захистити диплом я також хотіла, це була моя найбільша мрія за останні 5 років, але зараз ця думка межувала з чимось фантастичним і недосяжним. Сестричка бачила у цьому всьому веселу подорож і казала, що завжди мріяла подорожувати. Яка вона чудова, ніколи «не нила». Я перед нею була така радісна та щаслива, але як тільки вона засинала, я ридала…без упину… Таня. питала, чому в мене такі очка червоні, казала їй, що то якась алергія (в житті не мала нічого подібного), але брехала як могла. Вона питала за батьків… Я з комом у горлі брехала, що тато наш захисник, він переможе москалів та ми приїдемо додому, насправді ж не знала, чи він ще живий. За маму розповідала, що вона просто зараз не може приїхати, але вона в гарному сонячному місці де немає війни…якби ж то.
P.s. безсилля стало моєю ключовою рисою характеру, я його усвідомлюю постійно. Хтось каже, що я досягаю чогось неймовірного, можливо в мирний час це би так і було. Але зараз я не можу зупинити бомбардувань та відновити зруйнований будинок, я не можу повернути батьків дітям, я не можу відновити психіку безжально згвалтованої жінки, я не можу … нічого… безсила… ”

Спогади про 24 лютого, і трошки про життя
[...] Катерина, 21 рік, [...], студентка [...]
Вітаю, ми - сім'я з [...]: мама Надія, вчителька історії, син Матвій, першокласник, і я, донька, Катерина. Маємо стареньку собачку Кнопу.
24 лютого 2022 року ми, як і всі, збиралися вчитися і працювати, бо нарешті закінчився карантин. Але о 5:00 життя перекинулось на ліжку, будильник стоїть на 6:00, тому сон вже був поверхневим. Від звуків вибухів (живемо у центрі міста) ми з мамою зіскочили з ліжок, гарячково перевіряючи соцмережі в телефонах (як добре, що в світі з'явилися ці пристрої), брат ще в силу віку спав міцним сном.
Зрозумівши, що всі погрози, розмови про напад стали дійсністю, все пішли варити каву та дзвонити моїй бабусі (маминій мамі) та дідусю. Мама вже отримала повідомлення від адміністрації школи про режим роботи та спілкувалась також з іншими колежанками. Потім вже опанувавши дійсність, мама побігла до школи, щоб забрати рюкзак малого, бо мала ще встигнути швидко перформатуватися в онлайн (дякую карантину за цю навичку). В мене не було в цей день пар, тому я намагалась підтримувати ауру без паніки. Ввечері ми вирішили спати, поки є можливість, бо було тихо. За день також встигли підписатись на низку інформаційних каналів, встановити певні корисні додатки для екстреного зв’язку.
Наступного дня, 25 лютого, мама отримала зарплату. Уроків в неї в той день за розкладом не було. В мене мав бути залік, але ми попросили перенести. Після братових уроків склали список та пішли в магазин докупити запасів, багато чого не було вже на полицях.
Вирішили ризикнути, бо було тихо, та ми з малим прогулялись на [...], щоб перевірити чи працює кав’ярня, в якій я донедавна працювала. [...] вразила, і стало лячно, бо тільки ще 23 лютого вона була повна людей, а тут порожньо, все закрито…
Після обіду, коли ми вже повернулись додому, після довгих сімейних обговорень вирішили все ж нікуди не їхати з [...], а спробувати переїхати до іншого помешкання, в якому до 24 лютого жили квартиранти, тим більше що цей дім знаходиться в тому районі, що пережив 2 війни без особливих руйнувань. Там пройшло 2 тижні канікул, що були оголошені в школах та вишах. 13 березня через відновлення навчання вирішили повернутись до себе, бо якісніший зв'язок і техніка. До того будинку згодом повернувся один з наших квартирантів, коли в [...] потихеньку почали відновлювати роботу різні підприємства та бізнеси.
За весь цей час, особливо проти ночі, ми з мамою обговорювали і новини, і свої емоції, то для мене ці розмови були і залишаються дуже помічними, бо мама може пояснити мені історичні закономірності тих чи інших явищ. Намагались і намагаємось тримати себе врівноважено, хоча це нелегко заради брата.
Те навчання, що почалось, дуже сильно відволікає від всього цього хаосу. Світлими моментами стало святкування маминого і братового днів народження наприкінці березня. Хоч все було скромно, але душевно, у сімейному колі.
……Сьогодні 18 квітня, на момент написання листа ми вчимося онлайн, мріємо про Перемогу та віримо у ЗСУ!