Мене звати Тетяна, мені зараз 42 роки, зі своєю родиною ми живемо в невеликому прикордонному місті, до кордону з країною окупантів близько 50 кілометрів.
Напередодні початку війни, десь 23.02.24року, було дуже погане самопочуття, ніби щось відчували не добре, цілу ніч не спала, через внутрішню напругу.
І от 24.02.24року, рано вранці, коли ще темно, від звуків вибухів , ми з чоловіком зрозуміли, про початок війни. Було страшно від того, що незрозуміло, що робити і куди тікати, які речі брати з собою, як їк нести, бо в мене є двоє дітей , і взагалі, як можна вмістити своє життя і життя своїх рідних в дві валізи???
Було прийнято рішення залишитись вдома. Сумно, страшно не тільки за себе, і за майбутнє сім'ї, хоча це слово було дуже приблизне і не точне зараз для нас... Суцільні знаки питання були повсюди...
А коли я заглянула в холодильник, і розумівши, що їжі не має, і нічим накормити дітей, потрібно було зробити певні запаси харчів, і було прийнято рішення, їхати і шукати, де працюють магазини . Але в нашому мікрорайоні були дуже великі черги, з аптекою така ж сама ситуація, черга була громадна....
Ми з чоловіком вирішили поїхати в найближче селище, там уже ми закупили трохи необхідних продуктів. Але по дорозі назад додому, ми зустріли машину дрг, вона мчалась на всіх парах нам на зустріч, видно через лобове скло, що в чоловіків була зброя, вони нас уважно змалювали, видно було що вони поспішали і їм було не до нас, слава Богу!!!! Ми теж поспішали, бо нас чекали вдома діти!!!!
Спочатку , наше містечко було оточене ворогом, але дякуючи зусиллям наших добровольців, блокпости навколо міста були зруйновані, і рости були вибиті з нашого міста й околиць. Але колони рашистів і їхньої техніки вже проходили повз нашого міста.
Під час боротьби наших воїнів в нашому місті і за його межами, нам частенько приходилось сидіти в холодному підвальному приміщенні, хоча ми там постелили матрас на підлогу, але було дуже сиро.
Через деякий час нам прийшлося поїхати до Польщі, бо все ж таки було небезпечно і страшно....
Ми дуже плакали , мій чоловік також . Він нас проводжав на автобус, ця розлука взагалі не входила в наші плани, і ми не знали , як там буде, в чужій країні??
Але , приблизно через два місяця, перебуваючи там, в Польщі стало нестерпним. Було прийнято рішення їхати назад в Україну.
Тут, в рідному місті, спокійніше не стало, бо часто лунають тривоги, вибухи, літають дрони, ракети і є певне занепокоєння.... Але все таки, ми є разом, і ми сподіваюмось, що цей дурдом і свавілля цих нелюдів врешті-решт закінчиться!!!!
Всім , хто читатиме цю невеличку публікацію , від чистого серця, бажаю мирного неба, і спокійного життя , і щоб ваші діти ніколи не чули вибухів, і звуків сирен...
Story 133
Project underwritten by
