Трагедія моєї країни та родини
Важко говорити, тим більше писати, потім перечитувати, переживаючи вдруге той жах, який на жаль, не можливо стерти з пам'яті, він закарбувався і залишиться там назавжди. Те, що пережив наш український народ за ці рокивійни, заплативши високу ціну, не передати на словах. А подивитись в очі матерів, батьків, що втратили своїх дітей, вони пусті, майбутнього в них немає, живуть тепер минулим, спогадами. А скільки безвісти зниклих, як з цим жити? В серцях людей ці дні залишили один лиш біль.
Біль, сльози, страх, безвихідь, ... – це все реальність нашого життя. Важко і страшно згадувати той зимовий ранок 24 лютого 2022 року, коли здригнулася земля, заплакало небо від почутого.
Це був звичайний робочий день (четвер), попереду вихідні, плани, мрії. Попереду було безтурботне життя, яке перекреслила війна. Розум не міг прийняти, в це не можна було повірити, та серце вискакувало із грудей від почутих невтішних новин.
В нашому селі, всі односельчани дуже швидко згуртувались. Формувались загони територіальної оборони, в їхніх рядах були мої дідусь і дядько. Багато дорослих чоловіків і молодих хлопців приєднувались, щоб бути корисними в біді, що прийшла на нашу землю.
На той час я навчався в 7 класі. Наша школа активно волонтерила. Допомагали всім, чим можна було допомогти: від малюнків до плетіння сіток для захисників, якіна той час вже боронили Україну. Щодня, а через чотири місяці по вихідних вчителі пекли пиріжки і відправляли хлопцям на позиції. В той час ми відчували внутрішню гордість, це я помічав у кожного вчителя, учня, друга, брата. Бо ми могли разом взаємодіяти, об’єднавши зусилля. Допомагали і вірили, що наша праця принесе користь державі. Найпростіша робота – це малюнок, яким дуже дорожили наші хлопці-захисники. Ми їх малювали серцем і душею, щоб вони їх зігрівали. Свою справу не полишаємо, продовжуєм плести сітки, допомагати всім необхідним.
Життя продовжувалось попри всі труднощі, ми об'єднались в одне ціле. Я міг правильно оцінити свою самодисципліну, вірити тільки в хороше, надіятись, що все обов'язково буде добре. Адже на той час, мій дядько Сергій вже боронив нашу землю на сході України. SMS-повідомлення: "Братва, у мене все добре"+", я вас всіх люблю, тримаймося, перемога буде за нами", - фото, дзвінки від нього надавали сили, терпіння і віри. Я відчував велику гордість за рідного дядька. Ми з братом кожного вечора чекали від нього дзвінка: якщо був не на позиціїї, обов'язково поговоримо, посміємося. І на душі тепліше стає.
22.05.2022 року – найстрашніший день в моєму житті, прийшло сповіщення із Бахмута, воно вибило мене з колії життя. Загинув...дядько, мій дядько... Як так...не вірю, не може бути, він обіцяв. Він був мені, як батько, як брат, був другом і порадником, він був прикладом для мене. Світ пішов з-під ніг. Я не знав, не розумів, як без нього тепер будемо жити...
Пам'ять про мого Сергія завжди житиме в моєму серці. А скільки ще невинних смертей, зламаних мрій, надій, загублених душ залишили нам дні війни. Ці дні змінили мене назавжди, змінили мій внутрішній світ. За дні війни я навчився цінувати прості речі: щоб були живі і здорові близькі люди, і щоб на нашій землі ніколи не було війни. Війна забрала найрідніших, найдорожчих серцю людей. Я проклинаю те зло, яке зруйнувало наше щасливе дитинство, наше мирне життя. Не забудемо ніколи, не пробачимо нікому! Ми неодмінно переможемо! Ми сьогодні, як ніколи повинні бути сильними і вірити, що добро обов’язково переможе зло. І ми будемо жити у вільній, сильній, мирній Україні.
Я часто згадую слова мого дядька Сергія: "Братани, все буде добре!" Слава Україні! Героям Слава! Світла пам'ять загиблим воїнам. Смерть проклятим ворогам!
