Війна – болючий уламок в серці моєї родини
Той ранок нічим не відрізнявся від інших. Але чомусь о сьомій годині у вайбер нашої класної групи надійшло повідомлення, що сьогодні навчаємося дистанційно. Ми з мамою не могли зрозуміти, що відбувається, але після того, як подивилися новини в інтернеті, все з’ясували: почалася повномасштабна війна на території України.
Далекі вибухи з боку Києва наводили на мене превеликий страх, адже там на роботі мій тато, його друзі. Що з ними?.. Дзвінок: «Довгі черги машин. Не можемо виїхати, але спробуємо! Чекайте!» І ми з мамою та бабусею чекали. Лякалися, коли оголошували тривогу, швидко збиралися і бігли в підвал.
24 лютого для моєї родини та для мене жахливий і незрозумілий день. Ці страшні події трапились несподівано. Звичайно, спочатку була надія на те, що все це незабаром скінчиться. Але, на превеликий жаль, війна триває.
Війна – це дуже жахлива, страшна подія мого життя. Руйнуються домівки, помирають малесенькі діточки, жінки, чоловіки, тварини, помирає та знищується усе внаслідок обстрілів, прильотів ракет та інших бойових дій.
З початком війни у мене, як і у кожного українця, прокинулося почуття патріотизму, воно звичайно було і до цього, але проявлялося не так активно, також прокинулась агресія до Росії.
Ми живемо на Черкащині і в нас більш-менш тихо, але для мене слово «війна» – це страх, руйнування міст і сіл, горе, хаос, розруха і смерть. Ми не пережили того, що пережили люди в Маріуполі, Бучі, Ірпені, але моє життя назавжди змінилося. Спокійні і безтурботні дні мого дитинства залишилися в минулому. Над головою летять винищувачі, вночі ревуть ворожі шахіди. А в голові одне: коли закінчиться цей жах? Коли перестануть гинути ні в чому невинні люди?
А ще я відчуваю тиск війни. Бо коли переглядаю випуски новин, моє серце крається від болю і туги за скаліченими долями людей.
Не оминула війна і нашу родину. На захист Вітчизни став мій дядько Владислав. Він отримав чотири контузії, поранення. Був у Часовому Яру… Продовжує боронити рідний край від ворога. Ми всі дуже переживаємо за нього, а бабуся плаче. Її гіркі сльози солоним ножем ріжуть моє серце.
Останнім часом ворог дуже часто атакує мій регіон, майже постійно триває повітряна тривога. Коли це відбувається під час занять, ми спускаємося в укриття, там дуже страшно, але ми продовжуємо навчатися. Так прикро і боляче, що це відбувається в 21 столітті, коли людство вже так багато досягло, але так і не навчилося чути одне одного.
Я пам’ятаю, коли був ще маленьким, моя прабабуся розповідала, як пережила у своєму дитинстві Другу світову війну й Голодомор-33 разом зі своїми рідними. Про ті жахливі події, про те, як вони босоніж втікали з палаючого села і тягли з мамою на налигачі годувальницю Зірку, як раділи шматочку хліба, як забрали на війну їхнього тата Юхима Квітку, який так і не повернувся. Нічого не змінилося і зараз. Тільки здається, що ці нелюди ще жорстокіші і ще підступніші.
Україна жила спокійним життям, допоки на світанку не завили сирени та не почали бомбити мирні міста. Того ранку люди не знали куди подітися. Ми на своїй землі, ми витримаємо, хоча дуже багато безневинних жертв. Ворог думав, що війною роз’єднає Україну, але навпаки, він її об’єднав. Весь світ побачив, що Україна – це не та країна, яка просто стане на коліна. Наші бійці готові віддати своє життя, аби українські діти жили у вільній державі. Звісно важко жити в такий час, але треба йти далі: працювати, вчитися, мріяти.
Болючим уламком війна впилася в моє серце та серце моєї родини. Я не хочу лякатися гелікоптерів та літаків. Не хочу бачити сліз рідних мені людей. Не хочу, щоб на вході до моєї школи встановлювалися меморіальні дошки на честь загиблих випускників. Мрію навчатися в затишних класах, спокійно спілкуватися з друзями, грати у футбол на мирному полі. Мрію про відпочинок на природі, де милують око чудові українські пейзажі, огорнуті мирним небом.
