Мене звати Ксенія, мені 15 років. Більшу частину свого життя я прожила у великому місті «Сєвєродонецьку»— місті, яке було частиною Луганської області на території України. Лише тепер я усвідомлюю, наскільки тоді наше життя було безтурботним, світлим і по-справжньому щасливим. Ми не цінували тишу, спокійні ранки, звичайні шкільні дні, бо не знали, що все це може зникнути за одну ніч.
На початку 2022 року моя сім’я здійснила давню мрію — ми придбали світлу, простору квартиру. Вона здавалася початком нового життя. Я щодня з нетерпінням чекала переїзду, уявляла свою кімнату, нові ранки, нові спогади. Здавалося, попереду — лише майбутнє. Але всі ці мрії обірвалися 24 лютого 2022 року.
Того ранку я прокинулася не від будильника, який мав підняти мене до школи, а від стривожених голосів батьків і глухих, ще далеких вибухів, від яких тремтіли стіни й вібрувало повітря. Я не до кінця розуміла, що відбувається, але в очах дорослих вже була паніка і страх. За наказом батьків я швидко зібралася, і ми сіли в машину.
Їдучи містом, я бачила картини, які назавжди врізались у пам’ять: натовпи людей біля банкоматів, розгублені обличчя, плач дітей, черги з машин. А ще — військові трали, що перевозили величезні танки. Ті самі танки, які я раніше бачила лише в інтернеті, тепер рухалися моїм рідним містом.
Батьки хотіли лише одного — виїхати кудись, де буде безпечно хоча б на деякий час. Але це виявилося неможливим. Усі дороги були забиті машинами, людьми, страхом і хаосом. Після години в нескінченному заторі стало зрозуміло: сьогодні ми не виїдемо. Ми повернулися додому з надією, що це все — ненадовго, що за тиждень усе закінчиться. Як же сильно ми тоді помилялися…
З кожним днем вибухи ставали ближчими, голоснішими, страшнішими. Через два тижні ми вже щодня бігали в підвал, ховаючись від снарядів. Іноді поверталися до квартири, коли ставало трохи тихіше, але страх не зникав ніколи. Ми спали в одязі, щоб у будь-яку секунду бути готовими тікати. Не було зв’язку, не було Wi-Fi, не було відчуття безпеки. Навіть звичайні речі як-сходити помитися і просто вийти в іншу кімнату — здавалися небезпечними. Смерть могла прийти в будь-яку мить.
Наше життя перетворилося на нескінченне очікування вибуху, тиші перед ним і нового страху після. З часом ми втратили надію, що це швидко закінчиться. Через знайомих ми знайшли місце, куди могли тимчасово виїхати.
Рано-вранці 30 березня ми покинули місто. Порожні вулиці, зруйновані будівлі, мішки з піском, протитанкові їжаки, мертва тиша, яка була страшнішою за вибухи. Місто здавалося чужим, спустошеним, ніби воно вже не дихало.
З того дня я більше ніколи не бачила своє рідне місто і квартиру, в якій народилася й виросла. І, чесно кажучи, вже ніколи не побачу — бо цієї квартири більше не існує. Вона залишилася лише в моїй пам’яті, у спогадах, у снах, у серці.
Зараз я живу і навчаюся в Тернопільській області. Я в безпеці. Але частина мене назавжди залишилась там — у Сєвєродонецьку, серед зруйнованих вулиць, у звуках вибухів, у домі, якого більше немає.
Війна забрала в мене місто, дім і дитинство. Але не забрала пам’ять, надію і віру в те, що колись я знову побачу мирну Україну — без страху, без війни, без втрат.
