“Привіт! Мене звати Арина і я з …. －це база усіх моїх спогадів. Тут я плакала і сміялась, тут я зустріла майже усіх дорогих мені людей. А зараз вони усі роз'їхались. Хто на заході, хто за кордоном, хто все ж таки залишився там, але ми вже не разом. І в нас є лише надія на те, що вже зовсім скоро ми усі зустрінемося. Кожен день я писала усім друзям, навіть тим, кому соромилася раніше писати, просто аби дізнатися чи живі вони, а не аби погуляти. Найзначнішими для мене був перший день війни і шостий. Ми－ще діти, з 8 по 11 класси, сиділи о 5 ранку у сховищі, а не в ліжках. Прокинулися ми від пострілів зовсім недалеко. Усі переймалися, усі нервово дзвонили батькам і намагалися підбадьорити тих, хто плакав. По трохи батьки почали забирати дітей. Прийшов вихователь і директор, який трохи нас розвеселив тим, що "війна війною, а сніданок за розписом".
З другого дня мені перестала відповідати подруга. Зв'язку ні з нею, ні з її батьками не було, я дуже нервувала, бо останнім її повідомленням було "в нас вибухи поруч, ми у сховищі", а в новинах казали що місцевість де вона була жорстоко бомбили. Лише сьогодні вона відповіла, на 13 день. Чому тепер ми кажемо не "9 березня", а "13 день"? Чому вмирають діти? Невинні люди? Невже так вирішують проблеми дорослі, які мають правління цілою державою? На 6 день почали бомбити мій район. Сидячи у підвалі на старому матрасі мені не залишалося нічого окрім молитви, бо вибухи були настільки гучні і настільки поряд, що потім пів ночі було страшно виходити зі сховища.
На наступний день ми поїхали з міста. І я дуже за ним сумую. Мені дуже боляче дивитися на те, що з ним зараз роблять. Його так довго будували, воно було містом, де щасливо жити і робили усе, аби було ще краще, а що тепер? В щент розбили навіть площу. Припиніть це. Ми хочемо жити і хочемо миру. Навіщо це робити? Навіщо входити в історію таким чином? Невже не можна це зробити з гарної сторони? Мої знайомі з міста під Києвом бачили, як на землі лежать просто трупи молодих сімей. І ніхто навіть не може їх забрати. Лячно вийти просто забрати тіло. Скоро на сході може бути гуманітарна катастрофа, але люди роблять усе, аби цього не сталося, аби це припинити. І я вірю їм. Я вірю, що разом ми зможемо, але помічь ніколи не є зайвою, особливо зараз. Чого ви боїтеся? Закрийте небо над Україною, дозвольте нам знову побачити своїх татусів і братів, сім'ю і друзів.
В ці часи мені дуже допомогала кішка, але вічно бігаючи то у подвал, то у квартиру було дуже важко вирішувати, залишити її в безпечному місці у квартирі, чи брати з собою. Але зараз, коли ми у безпеці, вона дуже менк заспокоює коли я знову дивлюсь на "руїни" свого міста. Я дуже хочу додому. Дозвольте же безпечно туди повернутися. І я пишаюся тією частиною свого народу, котрий намагається щось робити, перемістившись у безпечне місце, тим хто йде у тероборону і тим хто йде на фронт, волонтерами, яки приймають людей у свою хатину і віддають їм усе, заселяють навіть у квартири з ремонтом, у яких самі ще не жили, надають усе. Я дуже щаслива, що я українка і я хочу жити на цілісній, сучасній і мирній Україні. Дякую!”
