“Спостереження змін
24 лютого о 7:40, прокидаюсь від звуку сирен. Що робити, не знаю, можливо це сон, максимум навчальна тривога. Але ні, сестра каже, що Росія почала бомбити усі головні міста. Почалось те, в що не вірилось до останнього, те, від чого не спатиму спокійно ночами, те, від чого життя надалі буде схоже на жартівливий сон, те, від чого немає вороття, те, що не забудеш Ніколи. Нашвидку почали збиратись в підвал, ключів не мали, але ж ми не одні біжимо в укриття, тому про це думалось в останню чергу. Сирени відтепер нечутно. Все як раніше, все закінчилось? Вийшла в магазин, мама сказала зняти всі гроші з картки. Такої кількості людей біля банкомату я не бачила ніколи в житті. Людей багато: жінки з немовлятами, старші люди, люди на візках, весь район зібрався зняти гроші, найдивовижніше, що нічого не було чутно, ніхто не говорив, суцільна тиша, нібито час зупинився. Банк поставив ліміт, максимум 2 000 грн в день. Вистояла 4 години в черзі, телефону не мала при собі, думала, що вибіжу на 10 хв. і повернусь додому, в результаті пропустила всі пари. Гроші зняти не змогла, картку заблокували. Пішла в магазин, мала трохи готівки, хотіла купити води і деяких продуктів. Не купила, бо стелажі практично пусті, а 5-ти літрова пляшка води коштувала 100 грн. Повернулась додому ні з чим. Дістала з горища 20 банок, в які профільтрувала воду.
Мама вирішила поїхати до знайомих в Трускавець, бо надійшла інформація, що бомбитимуть наш будинок вночі, адже в нас 120 квартир військових офіцерів, та і батьки в мене військові, ще й сусідня будівля – бронетанковий завод, найкраща ціль для випущення бомби, еге ж? Їхали неспокійно, важко та страшно, здавалось, що нас може раз і не стати, зараз я розумію, що це були дитячі переживання і нічого небезпечного. Але в мене сестра вже 4 роки живе в прифронтовій території, коли гостювала в неї, дорогою бачила спалений та обстріляний автобус, який не доїхав до пункту призначення. Всю дорогу пам’ять нагадувала мені цю картину і робила відсилочки, що так може бути і з нами, можемо також не доїхати. В Трускавці було спокійно. Але я не змогла бути в спокої, тому зранку наступного дня повернулась у Львів зустрічати біженців з Рубіжного та Києва (бабуся з внучкою, та мама з дитиною). Вони мали приїхати ввечері, але потяг затримався на 17 годин. 6 ранку, не спала всю ніч, чекала їх, нарешті прибули на вокзал. Хочу викликати таксі, але машин немає, чую сирени. Вибігаю на вулицю, всі сусіди в підвалах, я бігаю вулицею і питаю в людей, чи вони мають машину, що мені треба забрати жінок і дітей з вокзалу. Той не має ключів, той каже, що я дурна, бо під час повітряної тривоги ніхто зі мною їх не поїде забирати. Вкотре пошкодувала, що не пішла здавати на права та не заробила на машину… Я була в паніці, в сльозах бігала по району і просила допомоги в людей, просила забрати, просила врятувати, не себе, їх. Мені було байдуже на сирени, повітряну тривогу, мені б їх забрати і я про них вже потурбуюсь. Один благородний чоловік згодився поїхати зі мною до вокзалу. Дітей з жінками забрала, погодувала, поклала спати. Пізніше вжахнулась від їхніх історій. 17 годин в купе по 16 людей з закритими вікнами, без світла, води, їжі та зв’язку. Одна 1.5 л пляшка води однієї жінки ділилась між всіма людьми в купе за весь час. Хтось тікав з повною валізою всього, хтось не встиг зібрати навіть найнеобхіднішого. Щодня молилась, щоб військовий об’єкт, на якому приймаю біженців і намагаюсь зберегти, дати набратись сил перед виїздом за кордон, не бомбили. Але не вдається мені забезпечити людям відпочинок, бо кожні 2-3 години йдемо в укриття через повітряну тривогу. Пам’ятаю дідуся з Харкова - 90 років, з яким 4-6 разів на день під ручку спускалась в підвал з 10 поверху, він практично нічого не бачив. А я все боялась, Боже, дай нам встигнути доповзти до укриття, але за своє життя я не хвилювалась, а відчувала відповідальність за життя цих людей. Звинувачувала себе у сиренах, що не можу дати людям відпочити, а кличу їх в стрьомний підвал.
Мама з 8-річною сестрою Танею була в цей час у Трускавці. Вночі вона телефонує мені і просить забрати Таню та вивезти за кордон. Знаючи, як то годинами сидіти в підвалі в будинку військовослужбовців та знаходити взривних метеликів на площадках, не хотіла такого життя для сестри, бо в Трускавці вони більше не могли залишатись та і жити в будинку-бомбі заповільненої дії не варіант. Найняли машину, щоб вивезти біженців і мою сестру за кордон. Була відповідальна за бабусю з онукою 6 років, жінкою з двома дітьми та мою Танюшку, я мусила хоча б їх зберегти, хоча б їм забезпечити спокійніше життя, бо вони вже вдосталь настраждались). Зібравши нашвидку речі, залишивши ключі в схованці, щоб хтось скористався квартирою, якщо буде потреба, поїхали в Трускавець, Таню забрали на дорозі, попрощалась з мамою та поїхали до Кростенського пішого кордону. В моїй історії нічого не було сказано за тата. Він … ЗСУ, від початку повномасштабного вторгнення я його не бачила, та не мала з ним зв’язку, де він, що з ним? Можливо це смішно, але тоді мене це не дуже хвилювало, я хотіла вберегти цих людей, а за тата була впевнена, що він собою прикриває наші спини, захищає, воює. Мама також військовий медик в резерві, готувалась з дня на день отримати повістку, тому їхати з нами не могла. Не час розкисати, я швидко продумала план, що ляжу кістьми, але збережу цих дітей та їх розгублених рідних. Ці жінки, в минулому сильні та незалежні, зараз були беззахисні та розгублені. Вони погано розуміли українську, рідко коли виїжджали зі своїх містечок, а зараз перед ними така подорож, що їх чекає, що чекає нас, я не знала, але була впевнена, що не дам нам пропасти. Водій довіз нас до кордону, я залишила всіх у машині, побігла на вокзал, реєструватись на автобус, що підвозить 15 км до митниці. Ми були 525-ті, сказали що поїдемо автобусом до кордону не раніше, ніж через 12 годин. Я побігла шукати нам прихисток, бо діти скоро зголодніють, треба буде їм поспати. Бігала з двору в двір, стукала, де відкриють, просила прийняти. Одна бабуся дала добро привести мою араву і пообіцяла погодувати. Повернулась за моїми, подякувала водію, взявши всі торби, пішли до нашої рятівниці. Це була моя четверта ніч без сну, щогодини я бігала на вокзал і питала про стан черги, хотілось неймовірно поспати, але не могла, не могла дозволити собі заснути. Бабуся розмістила нас в маленькій вітальні, в обід дітки поспали, хтось на диванчику, хтось прямо на підлозі накритий нашими пальтами. Ще більш гостинну і жертовну людину я не бачила за все своє життя до того часу, бо далі – більше. Черга явно затримувалась і 12 годин обернулись в 25. В бабусі крім того диванчику на 2 людей не було місця для нічлігу, а нас 7. Побігла шукати ще щось. Сказали, що в інтернаті приймають, є матраси, можна заночувати в теплі. Приволокла своїх туди, зареєструвала. На сімох виділили 3 матраси, але ми такі були раді від того, це краще, ніж на вулиці, адже погода була безжально по-зимовому холодна. Виявилось, що то вже давно не інтернат, а школа, де діти замість того, щоб навчатись, грати в ігри, дивитись серіали, ходити на гуртки, реєструють та розселяють біженців, готують їсти, прибирають, грають з дітками-біженцями. Ці діти занадто швидко подорослішали, занадто! Біля нас спали люди, які були 320-ті з якогось містечка на кордоні з Польщею, 3 підлітки, бабуся і жінка, якщо не помиляюсь, які дуже раді були можливості виїхати за кордон і розповідали, як там все перспективно, як там можна було влаштуватись, а зарплати які, а інфраструктура. Тошнило, від цих розповідей - тошнило. Люди, які любили свій дім, мали все, жили в повному забезпеченні просто змушені були все покинути і тікати, без одягу та їжі, вони 4-ий день тікають з Рубіжного та Києва, вимушено тікають, я звинувачувала себе, що не можу забезпечити їм швидкого перетину кордону, хотіла заткнути цих казкарів, які дякували війні, що тепер є змога виїхати в Європу. Мене бомбило всередині, але сваритись, щось доказувати не було сил, моя компанія була дуже вдячна за все і ні на що не скаржилась. Ще більше нервувалась від того, що я також тікаю, що я не в теробороні чи на волонтерській точці, хотіла повернутись назад і бути корисною, але ж не можу я покинути цих людей. Якби були родичі за кордоном, я би залишила їм Танюшку і поїхала назад, але нікого в нас не було. Я мала жити в тій Європі і ставити нас на ноги, але про це згодом. З Польської сторони нас вже 20 годин чекав поляк на машині, з яким я ще у Львові домовилась, що він чекатиме нас та забере, пообіцяв житло для нас всіх на пару днів. До поляків завжди ставилась зверхньо, для них українці були як нижчий сорт, прибиральники з вищими освітами, та сракопідтиральники з дипломом магістра. Я навіть і не думала про хороше відношення до українців та прийняття. Ба більше, я була здивована, що вони ще не позакривали для нас кордонів. Міфи про поляків почали розвіюватись з приїздом на митницю, ми таки дочекались нашого 525 номеру і загрузились в автобус типу «Богдана». На одному місці по двоє людей, спочатку грузили людей, потім валізи і торби в проході, які в цілому 2 м в висоту були. По торбам можна було розрізнити, хто звідки. Чи хтось втікає від війни втративши дім в домашніх тапочках, чи до нових можливостей працевлаштування й комфортного життя. В когось один пакет, а в когось 3 новенькі валізи розміром метр на метр. 20 хвилин і цей чудо-бусик довіз нас до митниці. Було холодно, дуже, якщо мені не зраджує пам’ять -8 градусів +сніг. Стали в живу чергу. Чекали на морозі десь години 1,5. В той час про себе забулося. Діти, шалено мерзли діти. Ми подоставали всі можливі покривала і кутали їх як капусточок, але марно, вони далі тряслись від холоду. Ми одягли їм по 3 пари шкарпеток для тепла – марно. Поляки носили гарячі чайки, ми все повіддавали дітям, щоб ті зігріли ручки, але марно. Я почала гріти подихом ручки, то однієї дівчинки, то іншої, то моєї Танюшки. Згадала про цукерки, 2-3 кілограми дали нам якісь добрі люди, я ходила поміж живої черги і роздавала дітям солодке, це би не дуже допомогло зігрітись, але набратись сил – можливо. Приїхала швидка, якась дитинка не витримала холоду. Кажуть, що її так і не змогли відкачати – померла. Не знаю чи то правда на 100 %, але згадуючи, досі не можу стримати сліз. Дітей, зберегти діточок, вивезти їх з цього жаху. Тепер ти сам не впевнений чи вдасться тобі всіх довезти – страшно. Але як промінчик надії, в час безсилля приїхала жіночка на машині і загрузила нас дев’ятьох у свій джип, щоб ми швиденько перетнули кордон. Наш ангел, наше спасіння. Не знаю скільки часу вона так перевозила людей, але давно вже могла поїхати і будувати світле майбутнє, але ні, вона рятувала від холоду перевозячи в тепленькій біленькій машинці. Байдуже, що на мені сиділо двоє дітей, це все байдуже, головне, що живі. А далі, далі буде легше, я вірила. Ще з годинку проїхавши в джипі митницею, ми її перетнули, нас висадили на Кростенському кордоні і поляки-волонтери оточили нас своєю турботою. Запросили в палатку обігріву, дали чай, їжу, дітям навіть пончики. В однієї з дівчаток на пальті зимовому розійшлась блискавка вже 2 дні тому, в купі гуманітарці ми їй роздобули новесеньке тепленьке та ціле пальто. Нас в буквальному сенсі обігріли та одягнули. Пізніше нас забрав поляки, з якими домовлялись раніше, вони про нас дбали як ніхто: «Можливо вам треба в лікарню чи ви не голодні, а я воду маю, можу купити вам каву» - і так всі 5 годин до Варшави. Діти позасинали на задніх сидіннях, а я на передньому, коли вони не бачили – плакала. Це бачив тільки водій і я вдячна йому за мовчання, я вдячна, що він не ставив запитань, не заспокоював, бо я просто мусила виплакатись і набратися сил до наступних дій. Усвідомлюючи все, це неймовірне бажання вивезти чим більше дітей і картаючи, що не змогла забрати ще когось. Але найбільше я усвідомлювала і гнітюче відчувала БЕЗСИЛЛЯ, я не могла врятувати всіх, я не могла зупинити війну, я не могла збити летючі бомби, я НЕ ЗМОГЛА. Я розуміла, що цих всіх діток заберуть родичі та попіклуються про них. Найбільше думала за сестричку. В Україні залишились батьки, наші захисники. Маму з дня на день мали призвати, адже вона медсестра в резерві. Тата я вже бачила так давно, ніби в іншому житті і де він зараз, чи живий? Я їду невідомо куди, що мене чекає? Не знаю. Але в чому я була впевнена, що я ляжу кістьми, але забезпечу все моїй малютці. Я їй за маму зараз, можливо це назавжди. Я навіть не мріяла продовжувати навчання в універі. Я просто вимушено хотіла десь осісти, влаштувати малюка в школу та працювати, багато-багато, щоб Танюшка більше не знала голоду. Ні, вчитись і захистити диплом я також хотіла, це була моя найбільша мрія за останні 5 років, але зараз ця думка межувала з чимось фантастичним і недосяжним. Сестричка бачила у цьому всьому веселу подорож і казала, що завжди мріяла подорожувати. Яка вона чудова, ніколи «не нила». Я перед нею була така радісна та щаслива, але як тільки вона засинала, я ридала…без упину… Таня. питала, чому в мене такі очка червоні, казала їй, що то якась алергія (в житті не мала нічого подібного), але брехала як могла. Вона питала за батьків… Я з комом у горлі брехала, що тато наш захисник, він переможе москалів та ми приїдемо додому, насправді ж не знала, чи він ще живий. За маму розповідала, що вона просто зараз не може приїхати, але вона в гарному сонячному місці де немає війни…якби ж то.
P.s. безсилля стало моєю ключовою рисою характеру, я його усвідомлюю постійно. Хтось каже, що я досягаю чогось неймовірного, можливо в мирний час це би так і було. Але зараз я не можу зупинити бомбардувань та відновити зруйнований будинок, я не можу повернути батьків дітям, я не можу відновити психіку безжально згвалтованої жінки, я не можу … нічого… безсила… ”
