Кіра, Дніпровська область 22.04.2022

Доброго дня ,чи вечора та сподіваюсь ,що він добрий, мене звати Кіра, мені на сьогодні 16 і я трішки хочу розповісти про своє дивне життя під час війни. Ще з самого початку ,24 лютого, я прокидалась під запах маминої яєшні та уявляла, що сьогодні буде у школі,але мою увагу привернуло повідомлення, що Київ ще з 4 ранку бомбардували. Тремтячими руками я швидко вімкнула новини по телевізору і до останнього не хотіла прийняти це. День минав дуже довго,хоча з самого ранку до пізньої ночі я дивилась новини,не пропускаючи жодного слова. Мені хотілось лише почути, що все скінчиться, що люди врятуються з-під завалів та обстрілів ,а діти ніколи не побачать більш такі жорстокі картини. Кожен день минав з новинами у Телеграмі та телебаченні. Мы відразу ж зібрали всі документи та ліки, закрили вікна одіялами та подушками та покидали одіяла у ванну кімнату. З кожним свистом ракет та кожною жахливою новиною ставало все страшніше. У якийсь момент батько сказав ,що нам потрібно було їхати, але він залишається , залишається разом з нашими бабусями та дідусями, які ще там та моїми домашніми улюбленцями. Я розуміла ,що він лише хоче нас захистити, але покидати його було найстрашніше, наша сім'я просто розривається за тисячу кілометрів один від одного,а коли б повернулись взагалі не відомо. Ми з самого ранку зібралися та поїхали в Дніпро до вокзалу. Всі хто їхали це я ,мама та сестра , а також наші знайомі. Спочатку ми були в шоці від кількості людей,які стояли всі в черзі з дітьми до потягу, але потім було вже все одно, адже нас також супроводжував шалений холод. Ми чекали в черзі ЛИШЕ 4 години, хоча здавалось ,що пройшов цілий день. Коли я вже підходила до самого
потягу ,то люди почали плакати , прощаючись зі своїми чоловіками та батьками, адже взагалом їхали одні жіночки з дітьми. Вони до останнього не хотіли відпускати своїх, адже ніхто не знає,що буде далі ,чи приїдуть вони знову додому, чи буде ще стояти цей дім та чи знову вони побачаться. Через деякий час нас всіх спихнули якомога щільніше ,що б більше людей вмістилось, деякі спали сидячи. Я спала з сестрою на 2 поверсі, але це було жахливо, тому я не змогла зімкнути очей. Ніч була жахливою, але ми з радістю зійшли з потягу та опинились у Львові. Спокійному місці на той момент. Ми швидко знайшли місце для ночівлі та зупинились там всього на один день,але цей день був одним з найприємніших тоді . Гаряче смачне кофе заспокоювало моє серце та дозволило відпочити. Наступного дня нас відвезли волонтери до кордону. Хоч ми й не мали закордонних паспортів ,але нас любо пропустили. Черга була зовсім малою ,тому через хвилин 20 хвилин вже доходили до кордону з Польщею, де привітною усмішкою наз зустрічали поляки. Вони запропонували гарячий чай та багато солодощів або бутербродів. Потім ми дійшли до великого ангару, де взагалом всі на перший час зупинялися, але ми відразу поїхали до міста ,надіючись,що знайдемо щось там. Ми автобусом поїхали до Кракова та через 2 години вже були там. За зручним кріслом я дивилась у вікно та милувалась чарівними пейзажами у Польщі. Все здавалось таким дивним та незнайомим, але взагалі не чужим, хоча я перший раз була за кордоном. З Кракова ми поїхали до Катовець і вже там ,пізньої ночі, нам сказали волонтери ,що мають вільне місце на одній базі відпочинку для нас та відправили одразу ж туди. Здавалось нереальним , що лише за один день ми проїхали з кордону Польщі до майже її краєчку. Ми приїхали в дуже приємне маленьке містечко ,яке було оточене лісом ,але замість того,що б почати роздивлятись де що тут,я відразу лягла спати ,бо сил вже не лишилося. Від самого початку мого перебування тут, мені здавалось ,що поляки взагалі чи не найдобріші люди на Землі. Тож зараз я проживаю у чарівному містечку, відвідую свої уроки дистанційно, але єдине ,що мене зараз турбує це те ,що зараз дома,ми кожного дня дзвонимо рідним та дізнаємось як вони. Інколи мені буває соромно ,що багато українців зараз потерпає від обстрілів, комусь не вистачає їжі ,води, а я просто сидю десь в іншій країні. Я сподіваюсь і дуже хочу ,що б ця війна скінчилася. Зараз я дуже зла на все, постійно знервована, нічого не хочу робити. Мене лякає те ,що буде завтра , сподіваючись не побачити в новинах нічого жахливого , окрім смертей російських воєнних та їх техніки. Мене також лякає те ,що я стаю дуже ворожою до росіян, адже розумію ,що в якісь мірі вони не винні у цій війні, але більша частина мене просто ненавидить їхнє мовчання, ненавидить те ,що вони мають доступ до всьою світу ,але закриваються та вірять тільки в те ,що хочуть вірити. Мене нудить від них. Тож на цьому все ,що я хотіла розповісти про свою подорож. Все буде Україна!