Агнеса (через Людмилу), Миколаївська область, 02.07.2022

93-літня А. дуже сильно просила не називати її ім’я, оскільки в неї є родичі в Росії. Вона хвилюється, що її можуть звинуватити в пропаганді на користь окупантів, або ще в чомусь.

Але насправді ніякої пропаганди тут і близько немає. Просто це така людина, яка звикла говорити правду, хоча б тому, що протягом десятиліть працювала в миколаївських газетах. Вона відома в [...] та є найстарішою з ветеранів журналістики, що нині мешкають в усій Миколаївської області.

- Про початок війни дізналася зі ЗМІ, - розповідає ця ветеранка. – Справа в тому, що мешкаю одна, в мене поганий слух і в перший день війни я просто не чула вибухів, хоча місто обстрілювали вже зранку 24 лютого. Я погано чую, але саме тому мені не так лячно, як іншим, коли починаються обстріли. Хоча з іншого боку іноді вночі разом з усіма сусідами я бачу вогняні сполохи від ракет, якими обстрілюють місто.

З початком війни у [...] перестали регулярно виходити друковані газети, і це дуже великий мінус для людей похилого віку. Ми тепер нічого не знаємо: яка буде погода наступними днями, що відбувається в місті, що зараз працює, що не працює, на що нам взагалі чекати…

Місцеві газети протягом десятиліть були для старих «довідковим бюро». Туди можна було зателефонувати зі стаціонарного телефону зі своїми проблемами та питаннями. А зараз такої можливості нас позбавили. Газети не виходять, тому ми лишилися без офіційної, та взагалі будь-якої достовірної місцевої інформації. Газетні рядки нам, старим, сьогодні замінили чутки-плітки десь у черзі за водою або фермерським молоком на кшталт «одна бабця сказала». Це не є добре, адже під час війни страждає інформаційна безпека держави. Невже місцева влада цього не розуміє?!

Під час Другої світової я жила у Росії, в прифронтовій зоні і добре пам’ятаю ті часи, бо була вже підлітком. Ось тоді газет було скільки завгодно – це було головне джерело офіційної інформації, ба більше – пропаганди! До того ж увесь час працювали радіоточки, в людних місцях стояли радіорепродуктори. Ну, сьогодні, ми, старі, можемо і не почути, що там скажуть по радіо чи телебаченню, Інтернету в нас немає. Тому, місцеві газети, що регулярно друкуються, нам конче необхідні. А їх нема!

Взагалі літні люди – ніби персони нон грата. Про них по-справжньому ніхто не піклується. Офіційної інформації ми не отримуємо. А ці сучасні кол-центри та автовідповідачі лише дратують, бо ми нічого не можемо розібрати. Ось, мені потрібно викликати доктора чи самій до нього йти. Телефоную, а мені щось швидкоруч у слухавку пробуркотять та відмикаються. І не встигаєш зрозуміти: що тобі наговорили, що робити далі, куди, коли і до кого саме йти? Газова служба – автовідповідач, водоканал – відповідач, до обленерго взагалі неможливо додзвонитися, щоб передати покази лічильника.

Пам’ятаю зиму 1941-42 року. Вона була дуже тяжкою, холодною. Водопровід не працював, і ми вимушені були тягати воду відрами здалека до себе на четвертий поверх. Але то ще таке! Каналізація також не працювали, тому люди виносили побутові, фекальні відходи і виливали біля будівель. А навесні все це розтануло. Така собі «відлига»…

У [...] після підриву водоводу «[...]» водопостачання зникло 12 квітня, та хоча б каналізація продовжила справно працювати. А ось з водою – це був суцільний жах. Спочатку я взагалі брала воду для побутових потреб в річці [...]. Спускалася на берег, щоб набрати води більш чистішої заходила до річки майже по коліна, добре, що в мене лишилися гумові чоботи, які я придбала ще півстоліття тому, нахилялася і черпаком набирала воду. А потім ставила ті дві семилітрові ємності на «кравчучку» та тягнула її вгору, піднімала до себе на четвертий поверх. Знову цей клятий четвертий поверх, як і 80 років тому!

Ми почали по-справжньому цінити питну воду. Мені вона стала дорожча за вино та олію. Ми перестали варити борщ – бо великі витрати води – та запрошувати сусідів на чай. Хоча і сусідів лишилося небагато – люди поїхали в евакуацію, під’їзд наполовину спорожнів.

І все ж відстороненість між людьми поступово почала згладжуватись. То мені сусід допоможе донести воду, то молодий солдатик, то колишній співробітник на автівці запас питної води привіз та заніс. Потім появилися точки роздавання питної води, кіоски з її продажу за ціною 1,5-2 грн. за літр. Нарешті, з’явилася вода у водопроводі. Хоча і технічна, дуже солона, проте можна було вже без проблем помитися, вимити посуд, випрати білизну, змити, пробачте, туалет.

Люди згодом подобрішали, стали більше підтримувати один одного, особливо літніх сусідів. Проте миколаївці сьогодні все одно не хочуть зайвий раз виходити на вулицю, адже постійно лунають тривоги, і будь-який «променад» небезпечний: а раптом обстріл?

Боже, скільки людей вже загинуло! Коли це скінчиться?! Ніколи й гадки не мала, що наприкінці життя переживатиму те саме, що у підліткові роки під час Другої світової…