Аліса (Вчитель), Донецька обл., 21.03.2022

'Донеччина - то мій рідний край, моя колиска, земля де я народилась та проживаю зараз… До війни багато подорожувала Україною, мала безліч проєктів, займалась молодіжною політикою, знайшла друзів по цеху у кожній області, у кожному куточку України. В Ужгороді зустріла жінку, коли я розповіла їй звідки я, вона розплакалась та обійняла мене: 'Дитинко, ми тут переживаємо за вас і не віримо новинам, тримайтеся'. Ці слова прозвучали у жовтні 2021 року, а сьогодні я чую пропагандистські новини про те, що у моїй квітучій, мальовничій, рідній Україні нацисти та націоналісти знущаються над людьми!? Мене бере відчай, ніби невидима мотузка заплетена на шиї і я не можу докричатися до російського народу - 'Тут немає нацистів! Тут живуть мирні люди і так було завжди. Зупиніть свого тирана!'

Новини роздирають душу…Щоб не з’їхати з глузду почала волонтерити. Спочатку плели сітки маскувальні з колегами зі школи. Ніколи не могла собі уявити в мирний час, що доведеться опановувати такі навички. Сітки передавали до гуманітарного штабу, а далі…Потім почала допомагати біженцям із Попасної влаштувати нове життя у моєму місті. Продовжую вести війну проти дезінформації у соціальних мережах.

Дуже боляче за дітей. У мене син п’яти рочків. Під час молитви у храмі він просив у Боженьки, 'Хочу щоб мама не плакала. Я хочу жити'. Тепер він сам по квартирі не ходить, постійно поруч зі мною. А коли чує канонаду кричить як навіжений.

Ще я працюю вчителькою. Дітей попросила намалювати та написати листа воїнам ЗСУ. Одна учениця через тиждень написала мені повідомлення: 'Вибачте, що не одразу надіслала вам малюнок, мені дуже боляче було писати нашим…Це найважчі слова. Моє серце вже не витримує цієї болі'. Якби тільки захисник, який отримає цього листа знав, скільки душі в нього вкладено!

Я вірю в те, що Україна стане ще сильнішою, бо наша молодь як ніколи відчуває приналежність до своєї країни. Більше того, ми ніби всі стали родичами - одна велика родина, в якій своїх не залишають у біді!