Анастасія, Донецька область, 01.04.2022

Доброго дня!

Трішки до фото додам своєї історії.

Для мене війна почалась о 5 годині ранку 24, коли перші снаряди влучили у дома моїх учнів, які знаходяться всього в декількох вулицях від мене. Я прокинулась від страшенного звуку і ще не розуміючи що сталося побігла до сина. Потім настала тиша і розуміння того, що відбувається. На питання у дитячій групі моїх учнів, чи всі цілі, одна з дівчат надіслала фото свого будинку(

Їм пощастило і ніхто з родини не постраждав, а ось сусідньому хлопцю з 7 класу відірвало руку. Ми намагалися осягнути нашу теперішню ситуацію. Перші два дні я з родиною облаштовували наш підвал - сховище. Але нам здавалось тоді, що це тільки про всяк випадок. Але ніч на 26 лютого показала, що це не так. Був перший дуже щільний обстріл і ми пів ночі провели у підвалі, а вранці до нас у підвал завітали гості. Бідні сусіди провели всю ніч на вулиці у ямі. Налякані та замерзлі вони попросилися до нас, бо їм ні де сховатися. Так у нашій схованці Рукавичка зібралися 10 людей (з них 3 дитини). Розміщувались на полках майже у 3 ряди. З кожним днем ставало все складніше виживати: спочатку зник зв'язок, потім електрика, вода та газ. Нас врятувало те, що у дворі був басейн з водою, яку ми потім і використовували.

Перший тиждень було дуже холодно і нам доводилось спати у теплому одязі. Вже потім наші чоловіки збагнули, як зробити піч і до нас повернулось хоча б тепло. Тут ми і грілися і готували їсти.

Перший найбільший страх прийшов, коли біля нас снаряд влучив у велику газову трубу і газ заповнив наш підвал. Всі були у паніці, бо на вулиці йшов бій,а у підвалі не було чим дихати. А вранці по радіо ми почули, що, начебто, є зелений коридор і швидко схопили речі та поїхали. Але це був фейк і ми на декілька днів оселилися у знайомих на іншому краю міста в надії, що відкриють проїзд (на той час там було більш-менш тихо). Але цього не трапилось і коли та частина міста стала теж небезпечною, ми вирішили повернутися до нашого дому, бо там хоча б був підвал.

Цей шлях був просто жахом. Коли їдеш своїм районом і бачиш цілу купу зруйнованих будинків, а особливо тих, де мешкали мої учні, і не знати, чи вижили вони. Наступний тиждень був одним постійним обстрілом. Звуки постійних вистрілів та вибухів майже не стихали, але до них ще додався звук літака та авіаудари. Я не знаю, яка сила нас зберігає, але снаряди потрапили в будинки усіх сусідів, крім нашого. До нас тільки раз прилетіло в огород у 15 метрах від нашого підвалу. Так ми протрималися до 18 березня і коли знов попали у сусідній будинок наші сусіди не витримали та вирішили їхати ( у них був мікроавтобус)і ми з ними, бо інакше ми б не вибралися. Цю дорогу я запам'ятаю назавжди. Ще більше зруйнованих будівель, вздовж дороги лежали трупи військових і звичайних людей, взорвані танки, на дорогах встановленні міни. У деяких місцях доводилось комусь виходити і підіймати високовольтні кабелі, щоб машина мала змогу проїхати. І все це супроводжувалось вибухами. Це був жах. Я всю дорогу проплакала. Я і досі не можу спокійно це згадувати і тому тільки загалом описую, що відбувалось.

Фото залишилось дуже мало, бо на блокпостах перевіряли телефони і примушували видаляти.

Це один із більш-менш спокійних вечорів, коли ми могли вийти з підвалу.

І ще відео моєї зруйнованої школи(( скільки сил в її розвиток я вклала і все згоріло((

Сподіваюсь ця інформація допоможе.

Щиро вдячна за допомогу.

Гарного дня і всього найкращого!'