Анстасія, Сумська/Донецька обл., 07.04.22

Цей текст писала в кілька етапів, кожен з них починався з переговорів з собою… Чому я маю писати про свої враження, згадки чи почуття…? – я не бачила війни, я знала про неї. Є люди, яким дійсно є що розказати, вони втратили все, вони бачили й відчували війну… - я ні. Але згодом я зрозуміла, що я сама блокую свої почуття, я боюся втратити контроль та визнати, що можливо я теж втратила все…

Варто почати з далеку щоб було зрозуміліше…

Мені 32, народилася в місті … Сумської області. В 90-ті батько поїхав в Донецьку область на заробітки на шахту, згодом мама зі мною 3-річною приїхали до нього. Довго жили в орендованих квартирах… Але кожного літа ми їхали «ДОДОМУ», на Сумщину. Там жили мої бабусі, купа родичів і друзів.

Все моє життя, традиційно, кілька разів на рік, з батьками і моїми дітьми, ми їздили додому в м….. Я майже 30 років не приймала місто на Донеччині, де провела майже все життя, де народилися діти, де ми жили наше щасливе життя, не вважала себе частиною Донбасу.

В 2013-2014 роках під час Революції Гідності до нашої родини ставилися агресивно, бо ми немісцеві – «бандеровци», хіба хто розумів, що ми з Сумщини… Крім того ми чітко показували та висловлювали свою позицію і допомогали воїнам та біженцям. За 8 років ситуація в місті та регіоні змінилася, особливо змінилося наше оточення. Я перестала контактувати з прихільниками «руськава мира» і в певний момент здавалося, що в нашому місті їх немає…

В лютому 2022 під час всіх розмов про можливу війну я намагалася заспокоювати співрозмовників, не давала поширювати паніку. Зараз думаю, що дарма я не думала варіанти на перед, дарма не готувалася до найгіршого.

24 лютого… Цей ранок не можливо забути. Стрічку новин було страшно оновлювати. Купа повідомлень до близьких, друзів, колег… Я потрапила в супермаркет і піддалася паніці, хоч в нашому місті було тихо, ну зрештою задоволення базових потреб ніхто не відміняв. Мій найкращій жарт перших днів війни – класно жити в місті де крім бруду і шахти нічого немає. Саме ці характеристики врятували наше місто в 2014 році… Нема що брати, нема за що боротися. «У страха глаза великИ» - саме так. Почувши ввечері шум схожий на вибухи ми з дітьми і родичами поспіхом сіли в машину і поїхали в село рятуватися. Там необладнаний старий будинок і ми провели в ньому ніч. Майже не спали, слідкували за новинами. Від холоду і безладу навколо було ще гірше. Я не пам’ятаю чому ми вирішили, що в селі буде безпечніше, але зараз ця ідея здається аж надто дивною.

25 лютого моє рідне місто … оточили російські війська, всі села навколо заполонили, про напади чи агресію повідомлень не було. В цей день вперше сталася перша панічна атака. Мені стало боляче фізично від страху, я не могла дихати, душили сльозі, я відчувала, що мене знудить. Відео з ворожою технікою від близьких, новини, постійні повідомлення і дзвінки. Телефон не встигав заряджатися. Думки не могли зупинитися. Потік інформації збивав з ніг. Я ходила на роботу, але це були якісь автоматичні дії і так кілька наступних днів. Тато вже в ТРО, купа друзів і родичів, частина в ЗСУ. Знов сльози… Чоловік далекобійник в Європі, повертатися відмовили, в разі чого він буде єдиним джерелом доходу для нас і всіх наших родичів.

В листопаді 2021 року почала роботу в проєкті UPSHIFT від UNICEF, з командою були на етапі завершення, але війна завадила. Повідомлення від команди: «Треба в ZOOM, будемо вирішувати, нам час нагодувати собак», додав сили підкорювати світ. Проєкт був спрямований на допомогу вуличним собакам. Саме цим і зайнялися 28 лютого.

В ці дні в місто почали прибувати біженці з Волновахи, їх поселили в дитячих садочках міста. Я з дітьми зібрала сумки з дитячим та дорослим одягом, ковдри, подушки. Коли діти склали частину своїх іграшок в пакет щоб передати біженцям, знов сльози, страх і паніка. Кілька разів за день відносила речі і продукти в пункт збору. Перерахувала 1000 грн є-Підримки на ЗСУ, всі бонусні кошти теж. Дочка з гордістю перерахувала 5,36 грн бонусів зі своєї картки Приват… Знов реву. Перевела ще на ЗСУ, зібрала харчі і банки з варенням щоб передати воїнам.

Тиждень я боролася з думками, як краще зробити для дітей. Чоловік відмовляв їхати, тому що потяги з Донеччини йдуть через Київ і Харків. Свекри та друзі відмовляли – у нас же тихо… 4 березня о 10.00 я прийняла рішення їхати, просто їхати – без плану, без грошей, без житла та якоїсь надійності. В 12.00 ми поїхали з міста, в 13.00 я з малими та двома рюкзаками з одягом була в потягу. Цю подорож тривалістю 36 годин в вагоні, де люди спали на підлозі, в тамбурі, перед туалетом… - я не забуду ніколи, мабуть як і мої діти. Я не любила верхні полиці в плацкарті ще з студентських років, але в цю подорож саме вони нас врятували. Якимсь дивом ми зайняли дів верхні полиці на яких і розмістилися з дітьми втрьох, потім до доньки посадили ще одну дівчинку. В повній темряві ми їхали в Харкові. По кілька годин стояли в Києві, Фастові, Коростишеві… Як зрозуміли з новин – через обстріли.

На місцях розрахованих на 6 осіб (плацкарт) – нас їхало 9 дорослих та 8 дітей, найменшому 6 місяців. Жоден з нас не знав куди саме він їде. Дуже швидко закінчилася вода, рятував чай але ж діти хотіли води. Єдиний варіант був набрати воду з крана, альтернатив жодних.. Одразу згадала як завжди гидувала навіть чистити зуби водою з кранів в вагоні.

Назавжди потяг у мене буде викликати згадку про ті 36 годин, вони звучать плачем дітей, пахнуть потом та їжею, вони липкі на дотик і тягучі як гума. Новини додавали страху та тремтіння в усьому тілі.

6 березня в 00.40 ми прибули на залізничний вокзал Львова і тут паніка наздогнала моїх дітей. Ми втомлені та розгублені, ніч… на вокзалі тисячі людей. Черга на потяг починалася з першої платформи, оминала всю будівлю вокзалу, далі через центральний вхід в переході для виходу на колії і сама платформа, звідки потяги везли в Перемишль. Діти злякали натовпу, почали плакати, син (6 років) боляче вдарив мене ногою по нозі і сказав, що я винна, що ми поїхали, що йому страшно і він хоче додому… Я була готова ридати, але не можна. Завдяки подрузі о 2 ночі ми потрапили до їхніх кумів на ночівлю, як я вночі в комендантську годину ловила таксі розповідати не буду. Але вражень купа.

7 березня, знайшла бла-бла-кар, який відвіз нас до кордону на пункт пропуску Шегині, ну як відвіз – ми вийшли в селі за 5 км від кордону, далі автівки не пропускали. На щастя був організований транспорт до пішої черги. Черга та саме проходження митного контролю зайняло 2 години. Польські прикордонники усміхнені, шуткують, всіх пригощали печівом та водою, діти так зраділи соку та печіву, я була здивована.

Потім нас зустрів друг на машині і повіз в м. Катовіце. Але це вже зовсім інша історія, по відчуттям з мене зняли найважчий тягар, але процес адаптації та усвідомлення зайняв у нас місяць. Були дні, коли ми з малими не виходили з квартири навіть в магазин. Завтра син йде в садочок перший день, а в понеділок дочка у школу. Я починаю шукати роботу, паралельно продовжую працювати дистанційно в школі.

Не знаю, що писати далі… про що саме згадувати. Новини щоденно лякають, що буде завтра не скаже ніхто. Але стабільно бажання повернутися додому, в рідну Донеччину, до бруду і шахт. До речі, я досі вважаю, що не маю морального права писати про війну, бо я її не бачила, я лише знаю про неї…

На сьогодні, 07 квітня, мешканців Донецької області просять евакуюватися через загрозу повторення подій на Київщині та в Маріуполі і Волновасі. Мій батько зі зброєю в ТРО залишився захищати нашу Донеччну, з ним і більшість друзів і знайомих чоловіків, частина з них продовжує спускатися в шахту для видобутку вугілля, бо країна має жити. Свекр лишився в селі з господарством та собаками й котами. Бабуся й дідусь чоловіка відмовилися їхати. В місті зачинені майже всі продуктові магазини, аптеки та поштові відділення не працюють взагалі.

В рідній … бабуся займається розсадою, їй 85, вона бачила війну в дитинстві, знає про неї зараз, але город ніхто не відміняв і це вселяє надію. “