Галина, Хмельницька обл., 06.03.22

Чому я почала вести щоденник докладно не пам'ятаю. Напевно хотілося у такий спосіб притупити свої страхи, тривогу, знервованість, почуття безвиході і розпачу. Із свого небезпечного будинку я відселилася. Переїхала до рідних, котрі жили на 500 метрів дальше від мене. Така собі безпека, але хоча б усі разом. У них маленький будиночок, у якому взагалі немає ніякого підвалу. Коли сирена закликала нас ховатися, ми просто лягали на підлогу в кімнаті між двома стінами. Орки «частували» нас переважно вночі та під ранок і наше півторарічне маля обуджувалося і плакало, коли ми вихоплювали його із ліжечка та вкладали на підлогу. Воно не хотіло спати в цьому дивному місці, видиралося, намагаючись повернутися назад. У ті моменти ми шкодували лише про одне, - що дитині саме півтора роки. Була б немовлям – можна притиснути до грудей і колихати, а старша – спробувати розрадити якоюсь казочкою, чи придумати гру про хованки.

Я перестала вести записи, тому що на це просто не вистачало ні сил ні часу. Декілька побудок за ніч, а вдень – робота. Відкладала собі в голові спомини і думала: «Ось стане трішки тихіше, або на вихідних і я обов'язково все занотую». А потім я прочитала про Маріуполь і зрозуміла, що мої випробування – це просто ніщо. Так, в нашу сторону летіли ракети, але ж нас не засипАло в зруйнованих будинках, нас не відкОпували з під завалів, ми, дякувати Богу і ЗСУ не потрапляли під гради і урагани. Що я можу написати про війну? Я не з Гостомеля, Ірпеня чи Волновахи. Що мої переживання у порівнянні із їхніми жахами?

Всі месенджери та соцмережі перевантажені одним і тим самим текстом «Ну, як ти там?». Пишеш, телефонуєш ти, пишуть, телефонують тобі. Відразу стало зрозуміло скільки у тебе є друзів та родичів. У мене - багато. Хоча і тут не без неприємних сюрпризів. Людина, яку я вважала подругою, яка ДЕСЯТЬ років ДВІЧІ НА ДЕНЬ надсилала мені мальовничі картинки із котиками, дітками, квіточками та побажаннями доброго дня чи спокійної ночі - раптом зникла. Даремно я непокоїлася про неї. У своїй безпечній та благополучній Італії вона просто злякалася, що раптом я попрошу нас прихистити і, як кажуть, «залягла на дно». Товариські стосунки - це не котиків в стрічку надсилати.

Війна відбирає друзів. Краще так втрачати, а ніж невідворотно по іншому.

Коли мене запитували, за якої умови я покину Україну я відповідала: - «лише, коли станеться непоправне і сюди прийде руZZкій мір». З ними я точно не вживуся.

І ось я їду в переповненому автобусі в сторону кордону. Непоправного не відбулося, а я їду. Чому? Наше півторарічне маля, тому причина. Два тижні лежання на підлозі із веселої усміхненої дитини зробили знервоване постійно плачуче дитя із нападами істерики. Ми взяли дитину, кота, дві валізи і поїхали в нікуди.

(Далі буде)

Галина [...]