Ганна, Хмельницька обл., 27.03.2022

Добрий день. Дякую Вам за те, що підтримуєте вчителів України. Дякую, що привертаєте увагу світової спільноти до російсько-української війни. Насправді, коли отримала Ваше повідомлення, то подумала, що це точно не про мене.

Так, в Україні війна. Але війна уже йде з 2014 року.

Так, в Україні є люди, які потребують фінансової допомоги. Але я живу на Хмельниччині і у нас відносно спокійно.

Так, у нас досить часто лунають сигнали тривоги, але ми живемо у своїх будинках, ми ходимо на роботу, ми обіймаємо своїх рідних... ми живемо!!!

Але...

Я хочу поділитися з Вами своїм шляхом боротьби. Я - вчителька, вчителька історії. Аналізуючи ситуацію в Україні, складаючи пазли зовнішньо і внутрішньополітичних процесів, я розуміла задовго до 24 лютого, що повномасштабної війни не уникнути: рано чи пізно це мало статися. Але, навіть для мене, усвідомлення, що війна це вже, це сьогодні прийшло певним шоком. Два дні я не відходила від телевізора. Мені була надзвичайно важливо знати всі деталі – напрямки, інтенсивність обстрілів, кількість загиблих… мені здавалося, що, якщо я відійду хоча б на хвилинку, я втрачу контроль над ситуацією, я не зможу вчасно адекватно відреагувати на зміни.

З першої хвилини я була впевнена, що наші захисники не віддадуть Україну і за кожний клаптик землі буде тривати шалена боротьба. Я жодного разу не засумнівалася в нашій перемозі. І в потоці загальної істерії я заспокоювала рідних, готувала підвал, збирала «тривожну валізку», але знала, що ми вистоїмо.

Коли стало очевидним, що українці дають гідну відсіч на передовій, прийшло відчуття, що я тут в тилу маю робити все, що в моїх силах аби допомогти армії. І це відчуття якоїсь провини не давало можливості ні дихати ні жити спокійно. Що б ти не робила, в голові постійно пульсувала думка «як це допоможе нам перемогти?»

Досвід волонтерства у нас вже був. Війна йшла вже 8 рік. Що ми тільки не робили увесь цей час? Готували «сухі пайки», збирали овочі, консервацію, плели сітку, в’язали шкарпетки і дитячі іграшки, шили каремати… Та чого тільки не було!

Але тепер ситуація була кардинально іншою. Ніхто не міг бути впевненим у завтрашньому дню. Це лякає? Ні! Якщо сьогодні я в безпеці і можу комусь допомогти, то я допомагаю. Сьогодні я, завтра мені.

Завдання номер один – нагадувати солдатів. Ви бачили черги під нашими військоматами? Система забезпечення не налагоджена, ніхто не міг бути готовим до такої кількості мобілізованих. Що ми можемо зробити? Історія навчила українських селян завжди жити з запасом. Тому після посту у фейсбук «Треба» наш пункт збору за вихідні наповнився сотнями кілограмів картоплі, цибулі, буряка, моркви, капусти, тисячами банок консервації. Окрім того, що в кожного було в льоху, люди купували макарони, муку, крупи, чай, каву, цигарки, цукор, предмети гігієни, ліки… І всі несли ніби не багато, але разом - це була картина, від якої виростали крила! Я згадую, як моя сусідка прийшла ображена, бо вона хоче допомогти, але не може донести в руках те, що приготувала!

Завдання номер два – продукти це добре, але наші хлопці не мають де готувати їжу. Тому потрібно передавати вже готові страви. Треба, то треба. З під рук наших господинь вилетіли тисячі вареників, пиріжків, котлет, відбивних… На пиріжки треба молока? Один пост і через півгодини в нас вже є 7 пляшок молока! На котлети, відбивні тушонки треба м’яса? На ранок місцевий підприємець привіз нам тушу свині, а потім ще фермерське господарство дві… Спитаєте, чому люди віддають все що мають? Тому що є абсолютне розуміння, якщо не спинять ворога там на лівому березі Дніпра, то завтра все твоє добро просто розбомблять і ти все одно все втратиш.

Завдання номер три – потрібні маскувальні сітки. Їх просили всі підрозділи! І їх також треба було ВЖЕ! Знову пост: потрібна камуфльована тканина і старий військовий одяг для плетіння сіток, а також руки, які будуть різати тканину на потрібні шматочки і вплітати в основу. Зранку я збиралася в школу і дуже хвилювалася, що люди не прийдуть. Але, відчинивши двері, я опинилася у вулику – люди йдуть і йдуть, і лише запитують чим допомогти, що робити. Пізніше в нас з’явилася неофіційна назва жіночий батальйон «Фельштинські бджілки». У фейсбушних постах, щоб не накликати небезпеку я просто писала «Завтра ті самі люди в ту саму хату» і всі знали куди іти і що роботи вистачить усім.

А потім були швачки, які опинилися без роботи, оскільки їх цехи закрили, але вони згодні були шити для армії безкоштовно. І ми шили! Шили каремати – такі подушечки з синтепоном, на яких було зручно і тепло сидіти нашим захисникам! Їх були сотні. Де ми брали тканину і синтепон? І не питайте, про це можна писати окрему статтю. Підприємці, склади, волонтери…

Ви думаєте, що це вже все? Ги-ги. Ні. Це був лише початок.

Люди приносили яблука. Вони псувалися. Вирішили сушити сушеню. Потім з сушені, горіхів, меду робили енергетичні батончики.

Потім закінчилися основи для сіток. Місцевий рибалка поділився технологією плетіння сіток. І все – наші «бджілки» вже самостійно плетуть основи!

А ще ми почали шити еко-матраси! Так-так, ви правильно прочитали – ма-тра-си! Неподалік є млин – ми беремо у них шулуху з гречки і набиваємо її у матраси!

А ще нам запропонували виготовляти консерви з риби. А хіба ми можемо відмовитися? Тонна риби у перший день – це був виклик! Злетілися наші бджілки і за чотири години – почистили, порізали, помили, поскладали і відправили на завод 1204 банки рибної консерви! А через два дня було вже півтора тонни риби. І ось на понеділок буде ще півтора. А ми готові! Тільки б пришвидшити перемогу!

Війна триває… Вона вбиває… Вона об’єднує…

Нам потрібна допомога. Усі люди у нас працюють безкоштовно. Але матеріальні ресурси людей вичерпуються. Тканина, нитки, пальне, продукти – все це витрати постійні і великі. Ми будемо вдячні за Вашу посильну допомогу, за внесок у нашу перемогу.

Номер моєї карти …'

Good afternoon, Andrew. Thank you for supporting Ukrainian teachers. Thank you for drawing the attention of the world’s community to the Russian-Ukrainian war. In fact, when I received your message, I thought it was definitely not about me.

Yes, there is a war in Ukraine. But the war has been going on since 2014. Yes, there are people in Ukraine who need financial help. But I live in Khmelnytsky region and it is relatively calm here. Yes, oftentimes we hear alarms (sirens), but we live in our homes, we go to work, we hug our relatives ... we live !!!

But...

I want to share my way of resistance with you. I am a teacher, a history teacher. Analysing the situation in Ukraine, putting together the puzzles of foreign and domestic political processes, I realised long before February 24 that a full-scale war could not be avoided: sooner or later it had to happen. But, even for me, the realisation that this is a war came as a shock. I did not leave the TV for two days. It was extremely important for me to know all the details - the directions, the intensity of the shelling, the numbers of dead… it seemed to me that if I left for even a moment, I would lose control of the situation, I would not be able to respond to changes, to adapt.

From the first minute I was sure that our defenders would not give up Ukraine and for every piece of land there will be a fierce struggle. I never doubted our victory. And in the flow of general hysteria, I calmed my family, prepared the basement, and collected the 'emergency suitcase,' but I knew that we would survive.

When it became obvious that the Ukrainians were giving a decent rebuff at the front line, the feeling came that I had to do everything in my power here in the rear to help the army. This feeling of guilt did not allow me to breathe or live in peace. Whatever you do, the thought remains the same 'how will this help us win?'

We already had the experience of volunteering. The war has been going on for 8 years. What have we not been doing all this time? We prepared 'dry rations,' collected vegetables, canned food, wove nets, knitted socks and children's toys, sewed mats… We did it all!

But now the situation was radically different. No one could be sure of tomorrow. Is it scary? No! If I am safe today and can help someone, then I help. Today I will help, tomorrow I will be helped.

The number one task is to feed the soldiers. Have you seen the queues of volunteers for military enlistments? The support system was not set up, no one could be ready for so many mobilised. What can we do? History has taught Ukrainian peasants to always live in reserve. Therefore, after our Facebook post 'Our Needs,' our collection point was filled with hundreds of kilograms of potatoes, onions, beets, carrots, cabbage, and thousands of cans over the weekend. In addition to the fact that everyone had a cellar, people bought pasta, flour, cereals, tea, coffee, cigarettes, sugar, hygiene items, medicine… And they all brought something, not much, but together - it was the scene which made us hopeful! I remember how my neighbour became offended because she wanted to help but could not physically carry in her two hands what she had cooked!

Task number two - the food is good, but our guys have nowhere to cook. Therefore, it is necessary to transfer already prepped meals. A need is a need. Thousands of dumplings, pies, cutlets, etc. were made by our housewives. Do you need milk for pies? One post asked and in half an hour we already have 7 bottles of milk! Do you need meatballs or meat for meatballs? In the morning, a local businessman brought us a pig carcass, and then two more… Why do people give everything they have? Because there is an absolute understanding, if the enemy is not stopped there on the left bank of the Dnieper, then tomorrow all you have got will simply be bombed and you will still lose everything.

Task number three – they need camouflage nets. Those are needed by all units! And they are also needed ASAP! Follow-up Facebook post: w