Ганна (Вчителька), Житомирська обл., 24.03.2022

Середа 23.02.2022

Хороший лайфхак: якщо відчуваєш тривожність щодо повідомлень про можливу повномасштабну війну, просто скидаєш кошти волонтерам, які допомагають армії та ідеш чесно робити свою роботу.

День напружений ще й через робочі моменти, бо учні захищають свої історичні дослідження у МАН. Одна дитина досліджувала історію нашого міста у XIX ст., а інша – наслідки Чорнобильської катастрофи, записавши інтерв’ю із колишньою співробітницею радіологічної лабараторії. Ми уявлення не мали, що через кілька днів російські окупанти захоплять Чорнобильську та Запорізьку АЕС, останню ще й обстріляють із танків і поставлять світ на межу нової катастрофи, значно серйознішої за наслідками, ніж катастрофа 1986 р. Ми й гадки не мали, що через тиждень 9-класник, відповідаючи на питання, чи перебуває він у безпечному місці, чи виїхав кудись, буде відповідати, що звісно, він залишився дома, захист МАН ще не завершено, а в його роботу ще стільки нового можна додати.

Ми не знали, що діти відмовляться виїжджати у безпечніші місця, мотивуючи це тим, що краще померти дома, що бабуся хвора, їй постійно потрібно пити таблетки і я не хочу без неї їхати. Ми не знали, що дитина із неблагополучної сім’ї телефонуватиме до класного керівника, запитуючи, чи є у неї продукти харчування, бо у магазин по сусідству завезли дешеву крупу і він може купити і принести.

Ми не знали, що наші учні стільки займатимуться волонтерством і допомагатимуть іншим.

Ми уявлення не мали, наскільки наше життя до ранку 24 лютого було чудовим. Пройшов місяць, але до цього часу ловлю себе на думці, що це просто якийсь жахливий сон, от-от прокинуся і все буде як раніше. Наші люди живі, наші будинки неушкоджені, наші музеї цілі, загиблих у Бабиному Яру не вбивають другий раз, бомбардуючи місце їхнього останнього спочинку, наші діти не сидять у бомбосховищах, а наші уроки ми завершуємо поясненням домашнього завдання, а не словами: «діти, оголошено повітряну тривогу, пройдіть у безпечне місце».

Я відносно у безпечному місці, так само, як і значна частина моєї родини. І за місяць плакала лише двічі: у перший день, розуміючи що усі на роботі, і моя бабуся, яка майже не ходить, не матиме змоги сховатися (а військовий аеродром розташований менш ніж за 20 кілометрів і його бомбардували із самого ранку). І другий раз, дивлячись на іншу, таку схожу, таку неймовірно світлу бабусю і розуміючи, що якщо помре моя, я навряд чи зможу потрапити на прощання.

Як історик, дотримуюся думки, що історія циклічна, і можна проводити сотні паралелей із діями нацистів та росіян (так, у війні винен не лише путін!). Як звичайна людина, вірю, що зло буде зупинено і покарано. Україна була однією із тих, хто найбільше постраждав під час Другої світової війни, сьогодні росіяни прийшли на нашу землю із лозунгом «можемо повторити» і руйнують не просто наші міста, але й наші життя і наше майбутнє. Ми вистоїмо. Але якою ціною?