Ірина (Вчитель), Київська обл., 02.03.2022

За 28 років мені вперше страшно. Усе складніше стримувати сльози. Здається, що вони, як повітря, просочуються крізь всі щілини і бринять на віях. Не страшно за себе. Страшно за дітей. Малих, безневинних, які на руках малюють танки. А в минулому році малювали квіти, візерунки, символіку піратів. Танк на руці маленької дівчинки, з двома хвостиками і велетенськими чорними очима - страшне явище, яке не можна ні забути, ні пробачити. А на вигляд їй років 6-7. На питання:'Який ваш улюблений герой?' діти вже не відповідають, що Бетмен чи Наруто. Багато сумнівається, думає, іноді говорять про Привида Києва. Він же супергерой. Він їх охороняє. З дітьми говорити страшно. Занадто багато тем, які можуть травмувати. Але вони самі розповідають про друзів і коханих, які вдома. Про м'ясо за 450 грн. Про те, що магазини пусті, що школа зруйнована. Але треба триматися. Не можна показати, що тобі теж болить. Я доросла, а отже, сильна.

Вчора під час перегляду відео десь поруч бахнуло. Ледь термокружку з чаєм в руках втримала. А діти спокійні. Лиш переглянулися. Найбільший крутій попросив відмотати відео, бо не почув фрази героя. А ці діти доросліші за мене. Але робота затягує. Аналізуємо героїв, сюжет, говоримо про булінг та проблеми, на які акцентується у відео, проводимо паралелі. Уже легше. Голос не бринить. Діалог затягує. Лише сповіщення, що тілікають на телефоні, відволікають. Байдуже до новин, повітряної тривоги... Чекаєш повідомлення від друзів, близьких. Страшно отримати сповіщення від телеграмканалу, який висвітлює події в рідному районі. Вчора наші бійці розбили колону біля рідного села. Сад, же я все життя збирала суниці і лісову малину, певно, зрівняний із землею. Зникли найяскравіші згадки про літо. Сьогодні одна колона вже пройшла селом, інша наближається. Окупанти-росіяни, ніби саранча, знищують усе живе. Навіть, коли селян не тронули фізично, то знищили морально: нема місць, які асоціювалися з чимось теплим і приємним, городи, на яких мала сходити зелена цибуля і росла просто гігантська полуниця, що пахла землею та холодною росою і мала солодкий соковитий літній присмак теж більше не буде, бо ж все суцільне чорне місиво - припорошене землею. Та і оксамиту озимої пшениці більш не буде. Бо ж і поля нема.

Але найнестерпнішим є очікування дзвінка мами. Три дні тому ці моско-орки перебили електроопори. Декілька сіл без світла. А криниць нема. Висохли. У всіх майже скважини, які без електрики жодної каплі води не дадуть. І морозилки, де і домашнє м'ясо, і полуниця, і огірки... Усе, що виростили. Жаль маминої і бабусиної праці. Усе піде висиплеться на компостну кучу. Перегниють місяці роботи. Якби ж той, хто стріляв, хоч виростив одне порося, чи, хоча б курку, якби після роботи біг кропити жуків на томатах, то, певно б сам би захищав ті опори. Але нічого. Для господарських потреб беруть воду у ставку, а для того, щоб пити, трішки ще води лишилося. ХХI століття. Україна. Чернігівщина. Кожна крапля питної води на вагу золота. Сподіваюся, що той, хто зачав війну, теж буде відчувати таку спрагу, як і український народ. З мамою говорю по хвилині-дві на день. Економимо заряд повербанку. Він - єдине джерело енергії. Але і не вічний. Так, у селі є генератори. Люди діляться тим, що мають, але і генератори не вічні. Вітаю тебе, кам'яний вік, без світла, води і зі зіпсованими продуктами. Знаєте, зараз такий час настав, коли тобі болить і своє, і чуже горе, коли гордишся кожним, бо ми разом робимо так, що ранок застає нас нас живими, коли в очікуванні дзвінка чи повідомлення, тремтять руки. У нас зараз той час, коли тисячі сердець зливаються в один тук, котрий встократ голосніший за всі звуки світу, коли мільйони душ благають, щоб завтра було безпечно і тихо, щоб смерть не тронула ні рідного, ні близького, ні тих, хто боронить землю, ні тих, хто по першій сирені здіймається захищати небо, коли просиш благословити лікарів, волонтерів, рятувальників...

У нас час, коли засинаєш під постріли з молитвою

на вустах, і схоплюєшся від смс 'Живі. У нас ніби тихо'. У нас час,

коли лозунг 'Україна понад усе' не красива фраза, а сенс життя

мільйонів.'