Лариса (Учитель), Дніпропетровська обл., 21.03.2022

​​Викладаючи історію в школі вже 12 років, розповідаючи учням про війни, я б ніколи не подумала, що війна стане реальністю …

Ще 23 лютого все було добре. Вакциновані від Covid-19, та й ще отримавши заохочення від держави у розмірі 1000 грн, ми з подругою купили білети у кіно, зайшли у кафе. І, нарешті, з 2020 р. відчули, що життя начебто налагоджується!

Вдома до батьків прийшли куми, і вони надихнувшись нашою поїздкою, вирішили й собі піти разом на концерт.

2 години я витратила на реєстрацію на сайті, на замовлення для кожного з них білет за гроші від вакцинації. І нарешті, коли все вдалося, була вже 23.00. Всі були щасливі, і , в передчутті від такої події, розійшлися по домівках. Я лягала спати щасливою! Ще й на додаток завтра уроки у мене починалися о 11.30, тому можна було як слід поспати.

Та не судилося…

Ранком мене щось розбудило. Я спочатку не зрозуміла. Живу біля дороги і частенько нею проїжджають далекобійники на фурах. Від їх важкості у будинку ходором ходять вікна.

Щось тряхнуло мене знову. «Оце поспала!» - подумала я і повернулась на інший бік. «Щось» повторилося знову. Роздратована я встала, відкрила одне око, знайшла окуляри, вдягнула халат і вийшла на вулицю…

Сонлива я стояла посеред двору і не могла зрозуміти, що я бачу. Переді мною відкрилася жахлива картина, ніби з якогось Голлівудського бойовика, де в головних ролях Брюс Вілліс або Арнольд Шварценегер з його «Ай бі бек». Небо палало, з трьох сторін доносилися вибухи, сама земля тряслась піді мною, а я стояла і думала, чи будити батьків. Може це якісь воєнні склади зірвалися? Аж тут така ж сама заспана зі свого будинку вийшла мати. Вона звернулася до мене, а я сказала задумливо «Здається почалась війна».

Небо продовжувало палати, лунали вибухи. Раптом задзвонив телефон. Моя подружка-сусідка: «Ларисо, до мене в дім хтось ломиться! Вириває двері!», «Ніхто не ломиться. Це війна почалась!». І майже в цей час вибігла на своє подвір’я інша сусідка : «Що трапилось?», «Здається, війна.». Її чоловік служив в АТО в 2014-2015 рр., був на передовій, бачив смерть. В цей час працював за містом. Вона подзвонила йому, розповіла, що відбувається. Чоловік подруги сказав, що не може такого бути. То якісь навчання. А в мене перед очима інша картина. І в Інтернеті ніякої інформації не було. В цей же час над нами щось пролетіло зі свистом. Навколо прокотився звук вибухів і все стихло…

Війна. Звісно я бачила тисячу разів відеохроніки з Другої Світової, дивилася фільми, розповідала учням, чула розповідь від переселенців з Донецька і Луганська, але … Як у ХХІ столітті - війна??? Вік технологій! Ілон Маск Космос підкорює! Світові ринки! Економіка! Криптовалюта! Біологічна зброя! В Японії роботи (не відрізнити від людей)! Covid в решті-решт! І серед цього якість пережитки первісного суспільства у вигляді війни!

Саме так я обурювалась, коли ми зібралися в школі з колективом для обговорення подальших дій.

Війна, стирає все, що ти знав до цього. Все! Ти не знаєш, як працювати, куди йти, що робити, забуваєш їсти, пити. Забуваєш, як жити! Ти більше нічого не плануєш. Ти не знаєш, що на тебе чекає завтра. Взагалі такого слова «завтра» не існує. Ти навіть не знаєш, що буде через годину! Та що там година! Що буде через 5 хвилин ти теж не знаєш.

Мені подзвонили всі, хто тільки міг подзвонити. І в цей день, і в наступні дні. Сподівання були, що скоро війна скінчиться. Але на 21.03 війна продовжується.

З 27.02 почали лунати сирени, які сповіщали про повітряну атаку. Сусідка, у якої чоловік був в АТО, дав їй інструкції, щодо поводження під час повітряних атак. Ми почали шукати погріб, де б переховуватись, але не мій, ні її не підходив, і ми звернулися до іншої сусідки. Облаштували його: винесли банки, змели павутиння, настелили. Тому, коли 27.02 почала лунати сирена, ми були більш-менш готові.

Перша сирена викликала в нас паніку. Тим не менш, ми зібралися і неслися у погріб: мама з собакою на руках, я з котом, батько й брат позаду нас. В погребі ми сміялись (нервове), згадавши казку «Рукавичка»: нарахували 11 чоловік, плюс кіт і собака.

Далі був просто жах! Ти не міг ні спати спокійно, ні їсти, ні робити повсякденні речі - постійно лунала сирена. Боже! Як це все дратує! В мене така лють, що я готова голими руками душити рашистів! Ми спускалися і виходили зі свого сховища декілька разів на добу. У понеділок, 28.02 на ФБ трапився пост в місцевій спільноті з переліком необхідних речей/допомоги для армії та біженців. Ввечері на питання у моїй голові 'Чим я можу бути корисною?' прийшла відповідь. Директор написала, що у школі потрібні волонтери. Так я трохи заспокоїлась.

У суботу, 05.03., страшенно боліла голова. Пережиті події, напруга і стрес дали про себе знати. Ніякі таблетки не допомагали. Одна за одною до мене приходили моя мама і обидві сусідки. Вони приносили ліки, але все було марно. Лунали сирени. Цілий день розривався телефон від сповіщень 'УВАГА! У … лунає сирена!..' Але піднятися з ліжка я не могла. В голову, яка була й так важкою, лізли думки, що я так і помру, чи від ракети, яка летить у нашу сторону, чи від головної болі. Під вечір мені стало краще. Я змогла встати і, навіть, поїсти. І, в якусь мить, я вирішила, що не можна бути такою безпорадною.

Ми плели маскувальні сітки й сьогодні, 8 березня. Напередодні, ввечері чоловік однієї з волонтерок,місцевий депутат, купив нам кожній по тюльпану. Весна ж все-таки, свято. Ірині, яка також плете зі мною, подзвонили її сини, мої учні. Відбувся такий діалог: 'Хлопці, а знаєте, хто тут зі мною? Лариса Юріївна.' 'Мамо, я хочу її привітати', і мама піднесла телефон з камерою мені. Сашка було погано чути (через війну постійні перебої з інтернетом), але його уваги було достатньо. Коли мій учень, який навчається у воєнній академії в …, подзвонив і привітав зі святом 8 березня, це було найкраще завершення дня! Дякувати богу він живий! Він заспокоїв мене, що все буде добре і перемога за нами. Мого героя звуть Олександр…. Я б хотіла викласти його фото, аби всі знали його в обличчя, але з причини його безпеки, я цього робити не буду.

Навіть сильна людина може зламатися. З України почали їхати мої учні. Знаєте, як болить, що вони їдуть?! Після ранкових вибухів 11.03, ввечері прийшли до мене обидві мої подруги-сусідки. Прийшли сказати, що від’їджають. Моя істерика не скінчувалася майже добу. Я не переставала плакати. Мама відпоювала мене заспокійливим, казала, що я її головна підтримка, бо я завжди мужня. Але мені нічого не допомагало. Ввечері подзвонив мені мій друг з …, Запорозької області. Подзвонив, бо шукав підтримку. Його місто захопили окупанти, всюди стояли танки, кадировці з автоматами. Перед тим, як захопити місто, його засипали ракетами, жінка мого друга, яка повинна була народити в кінці березня, сиділа у підвалі, і їх добряче так засипало. Гуманітарну допомогу, яку привозили, російські солдати відразу забирали, і до людей вона не доходила. Світла не було, води не було, магазини всі зачинені. Після його розповіді, я змогла себе опанувати, і зрозуміла, що повинна триматися, повинна бути мужньою задля своїх подруг, задля учнів, які змушені були виїхати. Я записала кожному відео зі словами підтримки. Одна дівчинка написала мені таке «…Не хотелать уезжать, но пришлось. Обезательно приедем на выпускной, по крайней мере будем очень стараться. Не думала что когда-то это скажу но: Я вас люблю и буду скучать.».

Подруги добирались довго, але в решті решт доїхали. Тепер одна в Польщі, інша в Німеччині. Обидві без чоловіків, з двома дітьми. Розповідають, що до них дуже добре всі відносяться, допомагають, але вони все одно хочуть додому.

13.03. Четверту ніч без нормального сну! Сирени! Щоб рашистів від тих ракет самих розірвало!

Сьогодні батько у новинах побачив загиблого генерала, який був батьком його друга. Дуже засмутився! Кажуть війна пішла на спад. НЕ відчутно!.. Уночі продовжуються бомбардирування...

Ввечері дізналась, що 2 моїх учнів виїжджають за кордон. Серце стискається від смутку! Бабуся, яка опікується ними, сказала, що сподівається на повернення. Плакала, адже коли їх мати померла, вихованням займалася саме вона.

Дзвонила мати іншого учня. Плакала. В Маріуполі залишився її брат і мати. Зв'язку немає. Матері 72 роки, жила одна. Боїться, що мамі нема чого їсти, бо не пропускають гуманітарку. Або ще гірше... Її син, мій учень, з новин побачив розгромлену вулицю на якій вони жили, і свій будинок. А точніше, місце, де цей дім стояв.

Не можу не думати про Київ. Дуже часто їжджу до Києва на різні семінари. Останній раз була наприкінці жовтня. Семінар, куди з’їхались вчителі і викладачі, переважно з історії, з усієї України. Семінар був присвячений трагедії в Бабиному яру. По його завершенню, в нас залишався час, і ми невеличкою компанією, якою здружилися, вирішили відвідати це місце. До сих пір пам’ятаю цей моторошний холод по спині, коли йшли Бабиним яром. Коли побачила, як ракета влучила у телевежу й Бабин яр, здригнулася від жаху! Плакала і проклинала. Коли ж люди, які там, спочиватимуть з миром? Коли їх решткам дадуть спокій?

Не можу не думати про своїх друзів, знайомих з усіх куточків України! Як вони? Хтось виходить на зв'язок, хтось ні.

Не можу не думати про своїх учнів! Як же я скучила за ними!!!

За тиждень за кордон поїхали 2 мої подруги і їх 4 дітей, 5 моїх учнів, сестра з донькою, брат з жінкою і трьома дітьми.

Вдячна всім, хто прихистив моїх родичів/друзів/знайомих/учнів.

Дякую тим, хто пропонує мені прихисток на Західній Україні!

Дякую Centropa за надіслану матеріальну допомогу!

Дякую Президенту України, ЗСУ і всім, хто допомагає, захищає нас!

В … поки що відносно спокійно,

Далі буде... А хотілося, щоб НІ! Щоб війна скінчилася!

Буди молитися, аби закрили нам небо! Тоді і мої подруги, і мої учні повернуться додому, в Україну!

Слава Україні!

Героям слава!