Лариса (Вчитель), Миколаївська обл., 22.03.2022

24 лютого 2022 року… Ранок цього дня для мене розпочався з телефонного дзвінка старшої доньки : « Мама, ти тільки не хвилюйся, з нами все гаразд, але … бомблять в районі аеродрому …, це поряд з нами…» . « Доню, це війна!! Збирай речі і виїжджайте з міста!»

В перші хвилини я не могла повірити, що росія таки напала на Україну. Зателефонувала чоловіку, який в … на роботі( до речі, і зараз там, бо немає змоги виїхати) і почула в телефоні вибухи. Молодша дочка в …: « Мамо, це війна??! Як так? Чому??».

Вмикаю телевізор, Інтернет…. Не вірю, не хочу вірити!!!! На мою Україну, на мою землю, на мою домівку напали??? В перші хвилини – розпач… Потім, усвідомлення того, що щось потрібно робити. Я – вчитель, вчитель історії і моя громадянська позиція – допомагати своїй країні, чим зможу, щоб відігнати ворога. І я, разом зі своїми колегами, вступаємо в спільноту «Доманівський щит», де починаємо збирати кошти, речі, ліки, продукти і все необхідне для наших воїнів ЗСУ. Відгукуються майже всі жителі, везуть – несуть-перераховують. Це все сортується і відправляться на блокпости і у військові частини м. …..

Але, цього мені замало, хочеться робити якомога більше.

Тривожна інформація за Харків, Маріуполь…. Перші вбиті і поранені і серед них діти…. Сльози і злість на нелюдів…

В нашу школу прибувають військові з усієї України, але найбільше з Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської і інших областей і ми, щоб хоч трішечки полегшити їх становище, починаємо готувати їм їсти. Кожного дня, зранку і до вечора, чергуючись, провівши дистанційно уроки, ми біжимо в шкільну їдальню, щоб покормити українських військових. Вони нам дякують, але це ми їм безмежно вдячні за оборону від рашистів. Проводжаючи, кожного разу перехрестим на дорогу, обіймемо і просимо «Будь ласка, будьте живими і бийте ворога нещадно за нашу Неньку». Ми так зріднилися з кожним воїном, що запрошуємо один одного в гості після Перемоги.

Всі дні зливаються в один і рахуєш, який це день війни. Отак ми і не звернули увагу на святковий день 8 березня (яке свято під час війни). Вранці, прийшовши до школи, швидко готували сніданок і вирішували, що приготувати на обід і вечерю, адже хочеться, щоб хлопці відчували себе як вдома. Десь о 10 годині ранку, всіх жінок, що були в той день на кухні, запросив командир до однієї з класних кімнат, як сказав, для розмови. Ми, трішки збентежені, прийшли. І тут… нам влаштували справжнісінький концерт. Серед наших воїнів були і ті, хто грав на фортепіано і ті, хто гарно співав. Спочатку сльози… а потім і сміх під коломийки. Наприкінці святкового концерту, всі хлопці вишикувалися і привітавши нас, подарували букети тюльпанів.

Таке свято і таке привітання ми запам’ятаємо на все життя. На жаль, хоч ми і сфотографувалися, але фотографій нам військові не залишили ( в цілях безпеки).

Військові міняються і сьогодні, а ми продовжуємо надавати їм посильну допомогу, не рахуючись ні з часом, ні з грішми, наближаючи нашу Перемогу. Премо їх білизну, годуємо, купуємо ліки і якщо потрібно, надаємо першу медичну допомогу тощо. Ми – єдині в прагненні перемогти!!

Лариса – вчитель історії ліцею ….ради Миколаївської області