Лариса (Учитель), Запорізька обл., 15.04.22

24.02.22 Яка ще війна?

Я проснулась від вибухів і подумала: «Це кар’єр. Чому так рано почали працювати? Зазвичай вибухи в 13.00». Вийшла до зали, де мій дорослий син , який тільки два тижні як повернувся з ООС мені сказав: «Мамо, війна! Наш аеропорт (він поруч) щойно розбомбили російські літаки».

Я не зрозуміла: «Яка ще війна?».

26.02.22 Ліхтар більше не світить!

Сьогодні син записався в тер оборону. Але його повернули додому. НІ зброї, ні військового знаряджання в [...] нема. Чекати на дзвінок.

Ми ( наша сім’я) вже лягли спати. А на вулиці біля нашого будинку на стовпі автоматично вмикається яркий ліхтар. Він дуже яркий. І дуже високо. За день він набирає світло , вимкнути його не можливо. Навколо темно. І це мішень. Я боюсь!

Знов тривога. Ми в підвалі, ховаємося. Чуємо, як відкрилися вхідні двері сусіднього будинку. Хтось вийшов , і чуємо як з пневмата розбив ліхтар. Ми всі видохнули з полегшенням : «Слава Богу!». Сьогодні я зможу спати!

27.02. 22. Котики у хаті.

Проводили сина на війну. Він в місті. Зателефонував, заспокоїв.

А ми з хворим чоловіком ( він має інвалідність опорно-рухового апарату) збираємося спати. Я тільки підійшла до дивана, як прогримів сильніший вибух. Все навколо захиталося і заходило ходуном. Мені здалося , що бахнуло десь за три будинки. Ми побігли в свій підвал. Він хоч невеличкій, але в одній із наших кімнат. Телефонує інша моя дитина. Йому у лютому виповнилося 23 роки і він переїхав до дівчини: «Мамо тривога! Я відповіла: «Так! Ми вже з татом знаємо, дякую». Не стала його лякати, що біля нас вже вибухає.

Сидимо в підвалі з чоловіком, трусимось від переляку і чуємо як над нами кружляє щось. Схоже на літак. Потім чуємо, щось падає і свистить. Довго. Молимося. Знов вибух. Вже подальше від нас. Слава тебе Богу, ми живи!

Все стихло. Вийшли з підвалу. Світло не вмикаємо. Тільки ліхтарик на побілці. Дивимося наші котики бігають по хаті. Звідки ж вони взялись? Будинок був зачинений? Зрозуміло. Мабуть ця вибухова хвиля повідчиняла наші замкнуті двері і наші пухнастики з переляку заховалися у будиночку. Тепер ми їх на ніч обов’язково будемо забирати, не залишати на вулиці. Але, нам пощастило. У нас жодне вікно не пошкоджено! Все скло на місце. Після таких сильних ударів авіабомби. Чекаємо на ранок, щоб дізнатися, що сталося.

28.02.22 Що сталося?

Пішла в продуктовий магазин. Багато скла на тротуарах. Вибити вікна в багатьох будинках. Люди прибирають після «бурхливої ночі» і прильотів. Стою в черзі, щоб зайти в магазин. Питаю у людей: «Що сталося»? Виявляється, підірвали котельню. Вона від нас за півкілометра. Якої ж сили був удар? Люди розгублені. Всі розмови тільки про війну. І про розмови з родичами в Україні і… в Росії. Люди не розуміють навіщо сусідня країна на нас напала.

1.03. 22 Прийшла весна або траса «Москва - Сімферополь».

Чоловіку потрібні ліки. Він без них не може. А вони майже закінчилися. До війни нам їх постійно надавали безкоштовно в аптеці районної лікарні за програмою «Безкоштовні ліки». І в цей раз я замовила заздалегідь. Але вони чомусь не прийшли. Зрозуміло, війна, безлад трохи.

Нема чого робити, треба їхати їх шукати по аптекам. Транспорт в [...] не ходить. Наше військове містечко все в блокпостах, укріпляється , багато військових, волонтерів, зброї, техніки. Всі щось роблять, готуються до оборони. Поспішають.

Іду на зупинку, чекаю щоб хтось із водіїв легкових авто підвіз мене у місто. Людей майже нема. Тільки військові мчаться на шаленої швидкості.

Намагаюсь хоча б когось зупинити. Вдається. Сідаю у червону машину, розповідаю водію з якою метою їду. Чоловік каже, що теж приїздів до тещі, привіз їй ліки від діабету. І він мене відвіз до найближчих аптек. Гроші не бере. Дякую.

В аптеках великі черги. Не всі вони працюють. Встигаю купити останні 2 пластинки ліків. Але цього вистачить чоловіку на тиждень. Треба шукати ще. Тривога. Бігу до бомбосховища районної лікарні. Але бачу, що багато людей стоять в чергах к банкоматам і к аптекам. Не ідуть ховатися. Я перелякана і я не можу не ховатися, коли чую сигнал тривоги.

Відбій! Я бігаю по аптекам найближчих до мене мікрорайонів міста. себе Стою в чергах. І мені вдається ще купити дві упаковці необхідних для чоловіка ліків. Але ціни на них виросли майже на 40%. Зараз я грошей не шкодую. А ще поражає людяність наших запоріжців. Чоловік, який зайняв чергу за мною, купив мені хліба, поки я стояла в аптеці. Люди намагаються допомогти один одному, підтримають.

Біла одного з дев’ятиповерхових будинків бачу трьох чоловіків середнього віку. Спортивної статути. Перевіряють всі двері з іншого боку будинку. Я від них далеко. Починаю кричати: «Що ви там робити? Хто ви такі?» Відповідають «Ми ЖКХ. Перевіряємо бомбосховища». Вони швидко починають іти звідси.

Щось не дуже схожі вони на них, більше на диверсантів, яких в місті дуже багато. Але я боюся за свою безпеку, більше їх не чіпаю.

Все. Треба додому. Знов іду на зупинку. Ніхто не зупиняється в наш бік. Багато ворогів. Бояться. Двадцять хвилин не можу виїхати. Рішаю іти пішки. А це не просто. Лісосмуга, перетин траси «Москва-Сімферополь». Світлофори не працюють. Багато військової техніки, якої я в житті ніколи не бачила. Знов лісосмуга. Блокпост. Мені залишається ще три кілометру до дому. Десь іти хвилин 40. Чую, хтось пригальмовує і мені сигналить.

Сідаю. Водій-жінка. Пожаліла мене. Вона каже, що знає мене і моїх дорослих синів. Їде за речами, після вибухів переїхала к дочці в місто. Я її не пам’ятаю, але дуже вдячна.

Приїхала. Бігу до дому.

4.03.22. Коригувальники.

Зателефонував молодший син. Йому для роботи потрібен ноутбук. Я прошу його не приїжджати . Наш район самий небезпечний в [...]. Постійно чуємо постріли і якісь не зрозуміли звуки. Але він вже їде в таксі і йому треба дистанційно працювати. Бігу на зупинку з ноутбуком. Чекаю його там, щоб він швиденько поїхав назад. Хвилююсь.

Ось і він. Швидко віддаю йому комп’ютерну техніку , проводжаю . Але біля мене несподівано зупиняються ще два легкових подряпаних авто. Я таких багато бачила в Донецької області - білі Жигулі першої моделі, це було коли я декілька років волонтерила в зоні ООС. Саме вони здавали наших військових ворогам. «Чуйка» не підвела. Виходять чоловіки. Один місцевий, інші не схожі на українців. Їх рум’янець і поведінка видає, що вони не місцеві. Щось роздивляються в бік аеропорту. Я швиденько тікаю до дому та телефоную в поліцію. Мій дзвінок фіксують. Але через 40 хвилин знов чуємо вибухи в аеропорту. Мабуть таки це були коригувальники вогню. Не спіймали.

Аеропорт більше не працює. Нема злітно-посадкової полоси.

Через декілька днів, мій чоловік бачив як декілька поліцейських обходили наші будинки і шукали Іллю, мабуть того самого, але я не знаю.

6.03.22 «Прощена неділя»

Мій чоловік з Закарпаття. Зателефонувала його сестра і запропонувала нам приїхати до неї, бо у нас зараз небезпечно. Я не можу кинути своїх тварин і хлопців в місті, а чоловік без нас теж не захотів їхати. Погодилась дружина старшого сина, який воює. Ми її відправили, попередні забрав у неї дорослу овчарку.

На вокзалі людей багато. Всі намагаються виїхати. Відмінили за технічних причин три евакуаційних рейсів. Але потім додаткова електричка повезла на [...] тих пасажирів, хто залишився ночувати на вокзалі. Настя була серед них. Їхала 10 годин стоячи, місць не було. Хотілось їсти і пити. Чомусь в [...] потяг зупинився і усіх пасажирів (багато з дітками) висадили і повідомили , що це кінцева.

Люди розгублені, втомлені. Але через дві години ще один електропоїзд повіз їх до Львова.

Я зателефонувала сестрі чоловіка. Взяла її доросла дочка. І сказала, що «хай Настя залишається у якомусь хостелі в [...] або [...]. І там живе. До них не ходять потяги та автобуси зі [...]. Нема бензину». Я здивувалася. Зателефонувала знайомим волонтерам на Закарпаття. Вони теж здивувалися. І відповіли, що все працює, весь транспорт ходе і бензин теж є. Мабуть дівчина-племінниця чогось не знає. Але якщо треба, вони Настю зустрінуть і залишать жити у себе.

Настя приїхала у [...]. На вокзалі людей було в декілька раз більше ніж у [...]. Але добрі волонтери на майдані біля вокзалу людей нагодували, обігріли . Не пройшло і півтори години, як дівчинка вже їхала на Чоп.

Сьома ранку. Настя вже вийшла з потягу і іде в рейсовим автобусі на [...]. Водій погодився її підвести до самого селища. Я зателефонувала сестрі чоловіка. Вона позіхнула невдоволено і надала трубку дочці. Я повідомила, що десь через годинку, щоб вони зустріли мою невістку. Вона відповіла, що вони її не приймуть, бо в них зараз нема для неї міста і жодної подушки нема. Я розгубилася. У сестри чоловіка чотири будиночка і вони приймають у себе відпочивальників. Немає розкладачки для невістки брата? Більше сестра чоловіка мені не телефонувала. Вона пішла до церкві . Сьогодні «Прощена неділя». Мабуть гріхи замолювати.

Я зателефонувала до інших родичів. Вони дівчину зустріли, нагодували і поклали спати. На наступний ранок Настя тихесенько встала, взяла свою валізу і поїхала до Польщі. Так вони вирішили з її чоловіком, моїм сином, який боронить Україну. Відправила мені смс, що поїхала за кордон. Більше ми з сестрою чоловіка не спілкуємося. Навіщо було запрошувати?

11.03.22 Я працюю в бібліотеці.

Я першій раз виїхала так далеко. Година в маршрутці і я нарешті на роботі. Першій раз після початку війни. Ще нікого нема. Поливаю квіти. Беру з собою, то що мені потрібно для дистанційної роботи вдома. Здивувало то, що в [...] все майже так як до війни, тільки декілька блокпостів. Люди не ховаються в бомбосховища кожного разу, як ми. І тут у центрі, більш затишно, начебто війни нема.

Обіймаюся з колегами і розумію, як мені не вистачало звичайного спілкування.

13.03.22 Повітряний коридор.

Весь день в шоці від новин, перед телевізором. В нашому районі Інтернет майже не бере. Тільки де ніде на