Ліна, Хмельницька обл., 06.03.22

Сьогодні на дев'ятий день війни я вперше заплакала. Не просто заплакала, заревіла вголос, перелякавши кота. Я ненадовго забігла в свою квартиру, щоб його погодувати та помити лоток. Він вмостився в мене на колінах і почав лизати руки, а я… заревіла. Стало боляче, що моя квартира перестала бути моєю фортецею, моїм прихистком, а, навпаки, стала потенційно небезпечною під час авіа- чи ракетного удару. Мій Рудий своїми «котячими ніжностями» вибив мене із скам'яніло-зосередженого стану.

ДЕНЬ 1-й

Я відчула війну одразу, як вона розпочалася - 24 лютого. За своїми «совиними» біоритмами маю проблеми із раннім прокиданням, а тут десь о 5-й ранку відкрила очі., як від поштовху. Якийсь зловіщий звук розбудив мене. Спочатку подумала, що то напевно наснилося, і раптом почула його знову. Ну, війна у нас з 2014 і вояки не раз пояснювали, як розпізнати «московитські подарунки» - це були ракети. Холодна пустота заворушилася десь в ділянці сонячного сплетіння. «Над моєю головою пролетіло дві ракети. Хіба таке може бути? Ми ж за тисячу кілометрів від ООС».

А далі було тихо, спокійно, дихало весною і я, збирараючись на роботу заспокійливо. подумала: «То, напевно були літаки».

За 30 хвилин ми усі дізналися, що недалеко від нас ракетами накрило летовище. Отими самими, що пролетіли над дахом мого будинку. А ще, що крилаті ракети нанесли удари по усій території України. Рашисти не забули нікого: захід, схід, південь, північ, центр раннім ранком здригнулися від «братської любові русского міра».

Десь о 22.00 вперше над моїм містом моторошно завили сирени. Я збігла по сходам на вулицю - біля будинку нікого. Пішла далі. Де не де почали виходити люди. Усі розгублені. Ніхто толком не розуміє, що робити і куди йти. Згадують, чому вчили на цивільному захисті.

- Треба ввімкнути радіо та слухати, що скажуть.

- Яке радіо? В кого воно є в наш час?

- Ну тоді телевізор.

- І що ми побачимо? Київ? До чого він до нашого міста?

- А може щось в мобільному?

- Йдемо в підвал.

В підвалі холодно, вогко і пахне картоплею. Він вже давно розділений на маленькі коморки, в яких мешканці будинку зберігають запаси на зиму. Фактично ми стоїмо між двома рядами замкнених дверей. Я розумію, що це навряд чи може бути надійним захистом під час бомбардування, але усі стоїмо. Нічого іншого немає. Загальна атмосфера – розгубленість, роздратування і безпорадність.

Через годину дали відбій «повітряної тривоги» і ми пригнічені розійшлися.

2-й день 25.02 ніч

Зараз друга година ночі, а я не сплю не тому, що «сова» а просто не можу відійти від першої в моєму житті справжньої, а не навчальної евакуації. Гортаю всі стрічки новин. Новини не тішать – це дійсно війна. Знову стає не по собі. Йду на кухню за валеріанкою. Мій Рудий у захваті: нявчить, треться об ноги , стає на задні лапи, просить і йому капнути. Певно стрес відключив мені логіку і я дала йому лизнути ложку з під заспокійливого. Що тут почалося… Пів години кіт гасав по квартирі, як енеджайзер, не втихомирити. Я обізвала себе дурепою, його наркоманом і пішла спати. Рано ж на роботу.

25.02 ранок

П'ята година ранку. Ми з котом синхронно зриваємося з ліжка під завивання сирен. Трясця. Спала дві з половиною години. Поспіхом вдягаюся і збігаю донизу. Людей вже більше і в підвалі сусіднього будинку нам тіснувато. Бачу сім'ю з мого під'їзду з маленькими дітьми з «тривожною валізою». Згадала, що мій наплічник із усім необхідним залишився в квартирі. Так що, якщо роздовбе будинок лишуся без жодного документу. Від попередньої тривоги пройшло всього декілька годин, але настрої кардинально інші. Вирішуємо, що немає чого нам ховатися в чужих підвалах треба облаштовувати свій. Відбій. Йдемо обстежувати. Він значно кращий. Немає ніяких комор, просторі кімнати… завалені сміттям і іншими продуктами життєдіяльності безхатьків. Домовляємося зробити толоку, щоб усе прибрати. Сусід-золоті руки береться провести світло, тому що « зі світлом сидіти в підвалі, якось веселіше». Я згадую, що в мене десь після ремонту залишився електричний дріт. Всі спокійно розходимося.

25.02 вечір

Підвал звільнений від мотлоху, зі світлом. На підлозі як килими лежать картонні ящики. Під стінами стоїть довга лава та саморобні місця для сидіння. Маленькі вікна на рівні тротуару закладені мішками з піском. У випадку чого – це буде запасний вихід зі сховища. Ми всі ходимо і ахкаємо. Та тут жити можна. Краса! Які ми молодці! Треба ще принести воду. Ну мало що, а у нас вода наготові.

Підключила на месенджер телефону сайт міста. Тепер усі оповіщення і усі рекомендації вчасно чітко і не потрібно гадати коли йти в укриття, а коли виходити.

Так, у нас все готово. Треба дізнатися, що потрібно теробороні.

ПРОДОВЖЕННЯ

26.02

Наш прибраний підвал не можна використовувати як сховище. Із нашого будинку потрібно виселитися якнайшвидше, тому що поруч з ним військовий об'єкт. Вірогідність ракетного обстрілу дуже висока і в цьому випадку – будинок теж добре зачепить. Це офіційне повідомлення від влади. Ми знову розгублені. Я не хочу покидати свою квартиру, мені страшно, що її зруйнують і я залишуся, що називається «ні з чим». Дістаю свою «відпускну» валізу і складаю в неї якісь свої речі. Перевезу її в безпечне місце, щоб хоч щось залишилося. Мої друзі беруть на зберігання «мій посаг» і дивляться на мене, як на божевільну, коли дізнаються, що я повертаюся додому.

- Ти в трьохстах метрах від можливого об'єкту для обстрілу.

- Ну, це до огорожі 300 м, а ті будівлі стоять трохи далі. Ще напевно метрів 200. Може осколки не долетять? Все таки у мене четвертий поверх.

- Не мели дурниць. Ти думаєш, ті криворукі, влучать точно в ціль? Та вони закидають весь квартал.

- Ну в мене, Рудий, а у вас маленька дитина і алергія.

- Ну ти ж лишаєш його в квартирі, коли йдеш на роботу!

- Але ввечері я повертаюся.

- Будеш повертатися вранці, щоб його нагодувати. Нехай думає, що в тебе нічна зміна!

- А якщо все таки влучать? Йому все..

- Це тобі буде все, а він може і вивернеться. Все таки у котів шість життів.

27.02

На роботі про війну не говоримо. Ну в тому сенсі, що не обговорюємо події на фронті. У нас, майже у кожної хтось уже воює або незабаром стане в стрій. Тому табу на теми про бої, жертви, наступи, відступи, евакуації.

Говоримо лише про корисне: як зробити «бандерівський смузі», що треба для плетіння сіток, де взяти жовтий скотч , що ще протрібно хлопцям із тероборони і звичайно клянемо рашистів.

Але і ці бесіди короткі. Здебільшого мовчки сидимо в телефонах, щоб із стрічки новин дізнатися про все те про що не обговорюємо.

Знову сирена. Йдемо в підвал. Цей раз сиділи в ньому годину. Промерзли до кісток.

28. 02

Хлопцям знову потрібні балаклави, теплі шкарпетки, чай, бутерброди… Список такий самий як у 2014 –му. Їдемо на оптову базу закуповуємо. У мене вдома залишилася одна балаклава. У 2015 готувала посилку брату на фронт і одну просто не побачила і не вложила, а потім їх уже ними забезпечили. Пригодилася сусіду. Він так зрадів і почав дякувати, що мені стало не по собі.

Всі ми стали трохи дивні: переживаємо за кота, коли гинуть люди, дякуємо за дрібницю, а самі ладні віддати життя.

Місто як розворушений мурашник. На вулицях людей небагато, але якщо щось несуть у великих клунках чи загружають автівки – то це не собі, а ЇМ, нашим захисникам.'

'Today, on the ninth day of the war, I cried for the first time. I didn't just cry, I roared out loud, scaring the cat. I ran to my apartment for a moment to feed him and wash the tray. He sat on my lap and started licking my hands, and so I roared. It hurt to realise that my apartment was no longer my fortress and my refuge, but, on the contrary, it became potentially a dangerous place during an air or missile strike. My Rudy (cat) with his usual tenderness knocked me out of a petrified, concentrated state.

DAY 1

I felt the war as soon as it started - on February 24. According to my 'night owl' biorhythms, I have problems waking up early, and here at about 5 am I opened my eyes as if from a shock. An ominous sound woke me up. At first, I thought it must have been a dream, but suddenly I heard it again. Well, we have been at war since 2014, and soldiers have repeatedly explained how to recognize 'Moscow’s gifts' – I knew, those were the missiles. A cold void stirred somewhere in the solar plexus. 'Two rockets flew over my head. Could this be the case? We are a thousand kilometres away from the Joint Forces Operation zone[APM1] .'

And then it was quiet and calm, the air was fresh, and it smelled like spring. 'Well, those must have been planes,' I told to myself, while getting ready for work.

In 30 minutes, we all learned that the airfield was shelled by missiles near us. The ones that flew over the roof of my house. Also, cruise missiles struck across the entire territory of Ukraine. The racists did not forget anyone: west, east, south, north, centre, all shuddered at the 'brotherly love of the Russian world' that morning.

At about 10 pm, for the first time, sirens cried terribly over my city. I ran up the stairs to the street – nobody could be found near the building. I went further on. People started appearing on the streets. Everyone was confused. No one really understood what to do and where to go. They were all trying to remember what they were taught during the civil defence.

- You need to turn on the radio and listen carefully to what they say.

- What radio? Who has it nowadays?

- Well, then the TV.

- And what will we see? Kyiv? How is it related to our city?

- Or maybe there is some information on the phone?

- Let's go to the basement.

The basement is cold, damp and smells like potatoes. It has long been divided into small closets, in which the inhabitants of the house store supplies for the winter. In fact, we are standing betwe