Марина, Запорізька область, 04.04.2022

Потрапивши в окупацію, починаєш цінувати такі, здавалося б, прості речі, якими користувався кожного дня. Певні частинки твого життя були настільки повсякденними, настільки сприймалися як належне, що ти не замислювався про те, що хтось це робить, що чиясь невидима праця за цим стоїть. Тепер починаєш більше цінувати чисті вулиці та неймовірно радіти, що вивезли сміття. Значить, працюють комунальники, значить, є пальне, аби заправити їх машину. Розумієш, що якщо до обіду в магазині з’явився свіжоспечений хліб, то це означає, що вночі вистачило електроенергії, аби він спікся.

А ще починаєш боятися, що закінчується інсулін і його ніде взяти, і твоє життя, і життя двох літніх хворих, що чекають на твою допомогу, залежить від невідомого волонтера, який, ризикуючи своїм життям, прорветься крізь огорожу рашистів і підвезе ліки.

З’являється дефіцит усього. Звикаєш до порожніх полиць магазинів, до аптек, у яких не можна купити ліки. Величезним щастям є придбати памперс для лежачого хворого. Ви уявіть собі на секундочку, що це означає для самого хворого і його родини, коли немає памперса. Останній місяць я почала майже ненавидіти ночі, а мій 83-річний батько боятися їх. Чому? Бо вони темні і довгі і неймовірно холодні. На самому початку війни рашисти розбомбили газогін. 100 кілометрів газогону понівечено. Відремонтувати зараз неможливо. Там точаться бої. Тож зник газ і з кінця лютого стало неможливо готувати їжу на газовій. Вимкнено опалення. На вулиці мінусова температура. Багатоповерхівка швидко охолола. І ми разом із нею. На електромережу сильно збільшилося навантаження. Почало вимикатися світло, обігрівачі, електричні пічки. Тому кожного вечора чекаєш і молишся, аби хоча б була електроенергія і можливість поїсти і попити гаряче.

А ще дуже важко жити без зв’язку, без будь-якого, телефону, інтернету. Годинами, днями не можеш почути голос рідної людини, дізнатися, як вони. До того ж дуже важко жити у інформаційному вакуумі, не знати, що коїться навколо, в країні, у світі. Це додає страху і переживань, не дає розслабитись ні на мить. Дивитись на мовчазний телефон – це дуже важке випробування.

Але це можна пережити, адже зовсім поруч людям ще гірше. Вони тижнями не могли вийти з підвалів, сиділи там без їжі, води, тепла і світла. Вони втратили все і найстрашніше – своїх рідних. До мого … заїхало багато тисяч біженців із Маріуполя, бачити їхні обстріляні машини, чути жахливі розповіді про умови виїзду… мозок відмовляється це сприймати і розуміти. А діти!.. Невже українські діти повинні мати таке дитинство?! Стою в черзі у магазині. Тільки-но завезли товар. Позаду літня жіночка запитує, скільки хліба можна купити. Далі її розповідь. «Ми з Маріуполя. Довгий час провели в підвалі, ховаючись від бомбардувань. Ніяк не звикну, що можна купити свіжий хліб. Одного разу вдома нам вдалося купити хліба. Я розрізала буханець на скибочки і поралася далі. Позаду чую голос молодшої онуки: «Бабушка, ты меня будешь очень сильно ругать. Я сделала плохое, собрала все крошечки и съела… сама». Стримати сльози я не змогла.

Подруга сестри Наталя, що наразі перебуває в …, згадує: «Я сейчас не верю, что я это сделала, я смогла убежать из-под выстрелов. Вынесла самое ценное – клетки с кошкой и шиншиллой».

Ми живі. Ми залишаємось у своєму домі, на своїй землі. Ми віримо у нашу перемогу, ми її обов’язково зустрінемо.